Селенiтка (на украинском языке)
Шрифт:
Ярина усмiхнулась, i вiн по-змовницькому стиснув їй лiкоть.
Iшли пiд руку анфiладами кiмнат, говорили про всяку всячину, але Ярина чула i його думки:
"I що в нiй такого... Тонкий стан, гарнi ноги... Очi зеленкуватi... Синє волосся - як небо над Землею лiтнього вечора. Красива. А що таке краса... Пропорцiї тiла... Ет, вигадка, уява. Хитрiсть природи. Iнстинкт самозбереження, продовження роду... А то вчадiєш, i - краса, поезiя, кохання... Але ж це хвилює... Таки поезiя... От якби поцiлувати... Дяка природi за таку хитрiсть... Нi,
Ярина знiяковiла, розгубилась i випалила:
– А гарно в Києвi... на Хрещатику?
Запитання було таке несподiване, що Геннадiй аж здригнувся.
– Там казково!
– вигукнув i подумав: "Ти диви... її думки спiвзвучнi моїм. Це здорово..." Уголос почав розказувати про центральну магiстраль Києва:
– Якби ви знали, як там гарно увечерi. I що цiкаво - довжелезний проспект освiтлюється кишеньковим лiхтариком. Так, так, я не жартую. Над серединою Хрещатика висить велетенська призма, всiяна кришталевими кульками. Це - справжнє чудо освiтлювального мистецтва. У нiй сяє одна-однiсiнька лампочка на шiсть ват, але оптика створює такий фейєрверк, наче там безлiч свiтильникiв i кожен дає мiрiади вiдтiнкiв. Фестиваль кольорiв!
Ярина зiтхнула:
– Це важко й уявити...
– А хочете погуляти по Хрещатику?
Дiвчина одразу спохмурнiла, i знову в її очах спливли крижинки суму.
– Не треба про це...
Геннадiй лише плечима знизав - не треба, мовляв, то й не треба. Подумав: "Мабуть, батьки суворi, не пускають саму на Землю, та якби вона схотiла... Ну, як її умовити?"
Ярининi губи скривилися в гiрку посмiшку. Чудний цей Гена. Умовити... Та вона б...
Зупинилися бiля оголошень.
– Погляньте, Ярино, - Геннадiй кивнув на табло, - чи це не те, чого нам не вистачає для щастя?
Перед ними сяяли рядки, то збiгаючись у зелене коло, то шикуючись у прямi червонi лiнiї:
Чи ви знайомi з Мельпоменою?
Записуйтесь у драмгурток!
Вiдеофон № 21.
– Ну, то що, Ярино, зiграємо Ромео i Джульєтту?
Вiн очiкувально, майже благально подивився в її великi очi, опушенi густими чорними вiями, i гарячково думав: "Хоча б згодилась... треба, треба, щоб згодилась .. а чому б i нi... тодi у вiльний час..."
– А це - iдея, - усмiхнулась Ярина.
– Тiльки не знаю, чи вийде з мене Джульєтта...
– Та ви... Ось побачите, Ярино!
Зазвучала тиха, нiжна мелодiя. Геннадiй зупинився, приготувавшись зробити перше "па", Ярина поклала руку йому на плече - i попливли, полинули в танцi.
"Познайомитися з її мамою, обов'язково, - думав Геннадiй.
– Екскурсiя на Землю, а я ж повезу експонати, та найкращий серед них..."
Яринi було дуже нiяково: наче пiдслухувала. Чи попередити? Це його вiдштовхне... Сказала:
–
– Охоче!
– вигукнув юнак i одразу подумав: "Ох, i здорово! Як збiгаються нашi намiри!"
Посмiшка знову освiтила їй лице, i вiн ледве стримався, щоб не пiдхопити дiвчину на руки.
III
Яринину маму в Лунополiсi знали, звичайно, всi. Спочатку як лiкарку, а потiм як матiр першої дитини на Мiсяцi. I не лише знали, а й поважали. Деякi жiнки навiть заздрили її популярностi. Отож, ковзнувши оком по Карточцi польоту, черговий космодрому приязно сказав:
– Ви помолодшали, доктор!
– Дякую за комплiмент.
Пасажирка, схиливши голову, поспiшливо пройшла до шлюзу.
– Щасливого польоту!
– гукнув навздогiнцi черговий, та вона не обернулась, бо вслiд iшли iншi пасажири, а надто поспiшав молодий археолог з чорним лискучим саквояжем у руцi. До старту лишалися лiченi хвилини. Ось уже овал невеликого люка пасажирського вiддiлення наглухо закрився, у шлюзi замигала зелена лампочка, i черговий натиснув кнопку. Гофрована труба шлюзу поволi склалася в гармошку i разом з кабiною чергового в'їхала в тунель. Тепер лише на телеекранi можна було бачити, що робиться, назовнi, за сталевим щитом.
Навколо ракети заклубочилась бiла хмара, i сигароподiбна машина, зблискуючи на сонцi, легко пiшла в темно-оксамитове небо Мiсяця.
Саме в цей час до кабiни чергового пiдбiг високий чоловiк у сiрому спортивному костюмi. Певне, дуже поспiшав, бо захекався, а на чолi виступили крапельки поту.
– Хотiли щось передати дружинi?
– спiвчутливо спитав черговий.
– На жаль...
Чоловiк i сам уже побачив, що спiзнився.
– Ех...
– махнув рукою i, нiчого не сказавши, побрiв назад.
На перонi електрички на нього чекала дружина.
– Це чортзна-що!
– процiдив сердито.
– Ну, як ти могла?
Вона мовчала. Видно було, що їй дуже тяжко, обличчя аж потемнiло вiд тривоги.
– Ти розумiєш, що накоїла?
Чоловiк окинув холодним поглядом її беззахисну постать. Губи їй здригнулися, та вона здужала стулити їх i мовчала.
Нарештi пiдiйшов вагон, i вони поїхали.
А в цей час Ярина лежала в пасажирському салонi, умлiваючи вiд радостi й страху. Радiла, що нарештi летить до вимрiяної Землi, боялася, що коли батько дiзнається та попросить начальника космопорту...
Почувши її гарячий шепiт, Гена спробував усмiхнутись, але усмiшки не вийшло - вiд перевантаження набухають щоки, губи не слухаються. Але все-таки почав заспокоювати дiвчину. Ну, й Селенiтка! Запрацював механiзм Космiчної траси, i тут уже нiякий начальник не може завернути ракету...
Салон тiсний, лежаки розташованi вiялом - ногами до середини, головами - до м'якої оббивки. Мiсця Ген-надiя i Ярини поруч, i, коли через наростання швидкостi не можна було перемовлятися, вона все-таки вловлювала його думки: