Селище

Буличов Кір

Він постояв кілька хвилин в урочистому оточенні приладів, у центрі загиблого корабля, створення якого було гідною перемогою мільйонів людей та тисяч років людської цивілізації. Однак Олег не відчував ні страху, ні безнадії. Він знав, що тепер селище, хоча б для нього, Олега, перетвориться із центру Всесвіту в тимчасове сховище на ті роки, поки корабель не стане справжньою домівкою, поки вони не зрозуміють його настільки, щоби з його допомогою повідомити про себе на Землю. Для цього треба — дорослі тисячу разів говорили про це — відновити аварійний зв’язок.

Олег

зайшов у радіовідсік, бо Старий пояснив йому, де шукати довідники та інструкції по зв’язку, ті, які потрібно зрозуміти, перш ніж помре Старий і помре Сергіїв, — тільки вони зможуть допомогти йому, Олегові, і тим, хто прийде після Олега.

У радіовідсіку було напівтемно. Олег не відразу знайшов скриньку з інструкціями. Він витягнув довідники, їх виявилося багато, і невідомо, який важливіший. Та Олег знав, що він швидше викине туфлі матері, аніж ці книги. Він радо взяв би з собою якісь деталі, інструменти, які стануть в нагоді, але розумів, що це доведеться відкласти до наступного разу, коли він буде розуміти зміст цих екранів та приладів.

І раптом Олег зауважив, що панель, напівзатулена кріслом оператора, мерехтить легким світлом. Олег обережно, ніби очікував нападу дикого звіра, підійшов туди.

На панелі рівномірно спалахував зеленуватий вогник.

Олег спробував зазирнути за панель, аби зрозуміти, чому це відбувається, але не вдалося. Він сів у крісло оператора і почав натискати на клавіші перед панеллю. Теж нічого не сталося. Вогник так само спалахував. Що це означає? Чому вогник? Хто залишив його? Кому він потрібний? Рука Олега доторкнулася до ручки, яка легко відійшла вправо. І тоді, із тонкої решітки, поруч з вогником, донісся тихий людський голос:

— Говорить Земля... Говорить Земля... — Потім щось запищало в такт мерехкотінню вогника. Через хвилину голос повторив: — Говорить Земля... Говорить Земля...

Олег втратив відчуття часу. Він чекав знову і знову, коли пролунає голос, якому він не міг відповісти, але який пов’язував його з майбутнім, з тим часом, коли він зможе відповісти.

Олег отямився від дзвіночка годинника на руці. Годинник знайшов у своїй каюті Дік і віддав Олегу. Годинник дзвенів що п’ятнадцять хвилин. Напевно, так було треба.

Олег піднявся, сказав голосу Землі:

— До побачення...

І пішов до виходу з корабля, ніс кілограми довідників, у яких не розумів жодного слова. Дік з Мар’яною вже чекали його внизу.

— Я за тобою збирався, — сказав Дік. — Ти що, хочеш тут назавжди залишитися?

— Я б залишився, — сказав Олег. — Я чув, як говорить Земля.

— Де?! — вигукнула Мар’яна.

— У радіовідсіку.

— Ти їм сказав, що ми тут?

— Вони не чують. Це якийсь автомат. Адже зв’язок не працює. Хіба ти забула?

— А раптом тепер запрацював?

— Ні, — заперечив Олег, — але обов’язково запрацює.

— Ти це зробиш?

— Ось книги, — сказав Олег. — І я їх вивчу.

Дік скептично усміхнувся.

— Дік, Діченьку, — благала Мар’яна, — я тільки збігаю туди і послухаю голос. Це швидко. Пішли разом, га?

—

Хто це все буде тягнути? — бурчав Дік. — Ти знаєш, скільки снігу на перевалі?

Він вже знову почував себе головним. Із-за пояса в нього стирчав бластер. Однак, арбалет він не викинув.

— Дотягну, — сказав Олег і кинув мішок на сніг. — Пішли, Мар’янко. Ти почуєш голос. Тим паче, що я, звичайно, забув найголовніше. В госпіталі є невеликий мікроскоп?

— Так, — відповіла Мар’яна, — навіть не один.

— Добре, — сказав Дік, — тоді я з вами.

***

Вони втрьох впряглися в санки і тягнули їх спочатку нагору крутим схилом провалля, далі плоскогір’ям, потім униз. Падав сніг і йти було важко. Але не холодно. І їжі було багато. Порожні бляшанки вони не викидали.

На четвертий день, коли вони почали спускатися з гір, саме там, де протікав потічок, вони раптом почули знайоме мекання.

Коза лежала під скелею біля води.

— Вона нас чекала! — закричала Мар’яна.

Коза схудла так, що здавалося — ось-ось здохне. Троє пухнастих козеняток вовтузилися біля її живота, намагаючись дістатися до молока. Мар’яна швидко відкинула ковдру на санках і почала шукати в мішках їжу для кози і козенят.

— Гляди, щоб вона не отруїлась, — попередив Олег.

Коза видалася йому дуже гарною. Олег втішився їй, майже як Мар’яна. І навіть Дік не сердився. Він був справедливою людиною.

— Добре зробила, мала, що втекла від мене, — сказав він. — Я б тебе точно убив. А ось тепер ми тебе запряжемо.

Щоправда, запрягти козу не вдалося. Вона пручалася, аж луна неслася горами. Козенята щосили допомагали матері. Вони переживали за неї.

Так вони йшли далі: Дік з Олегом тягнули санки, Мар’яна підтримувала їх позаду, аби не перевернулися, а останньою йшла коза з козенятами, які постійно хотіли їсти. Навіть тоді, коли спустилися у ліс, і там були гриби і корінці, вона все одно вимагала згущеного молока, хоча теж не знала, як і мандрівники, що ця біла густа солодка маса називається згущеним молоком.

ЧАСТИНА ДРУГА. ЗА ПЕРЕВАЛОМ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Відлига затягнулася на два тижні.

За календарем весні приходити було ще зарано, але всі сподівалися, що морози більше не повернуться.

У селищі подвійний календар. Один — місцевий, він визначається зміною днів, початком зими та літа. Другий — земний, формальний. Як закон, який ніхто не виконує.

Давно, майже дев’ятнадцять років тому, за земним відліком і шість років за місцевим, коли решта тих, хто врятувався після катастрофи “Полюса”, досягли лісу, Сергіїв зробив перший карб на стовпі, вкопаному за крайньою хатиною. Один карб — земний день. Тридцять карбів чи тридцять один — земний місяць.