Селище

Буличов Кір

Казик фиркнув. Він поводився так, як вважав за потрібне.

— Я хочу полетіти до зірок, — признався Казик. — Зірки значно більші, ніж наш ліс, ніж уся ця земля. Ти знаєш, куди я поїду, коли ми повернемося на Землю? Я поїду в Індію.

— Чому? — здивувався Дік.

— Так... — Казик раптом знітився. — Хочу.

Деякий час вони йшли мовчки.

— Я би залишився тут, — несподівано сказав Дік. Він ніколи нікому не казав про це.

Казик мовчав. Раптом він розбігся, вистрибнув на низьку горизонтальну гілляку, дотягнувся до горіхового гнізда і, зірвавши його, кинув у мішок.

— Ввечері підсмажимо, — сказав він, зістрибуючи на землю.

Дік насупився. Він був незадоволений собою.

Це він мав побачити гніздо горіхів. Для Діка ліс був полем бою, на якому він завжди намагався перемагати. В лісі чатувала постійна небезпека, яку потрібно було подолати чи обійти, в лісі ховалася здобич, яку треба було наздогнати, хижаки або смертельні тварюки, яких або вб’єш ти, або вони вб’ють тебе. Для Казика ліс був домівкою, навіть більшою домівкою, ніж селище, бо саме існування селища було чужим для цього світу, і ліс примирився з ним лише тому, що люди виявлялися мудрішими і хитрішими. Ліс для Казика був зрозумілий і тому не страшний. Він не боровся з ворогами. Якщо він був сильніший, то відганяв суперника. І уступав дорогу тому, хто був сильніший за нього. Але й особливої любові до лісу він не відчував, як і не відчував будь-яких почуттів до повітря чи води. Всі його почуття, думки, надії були пов’язані з тим світом, який оживав у розповідях дорослих, у пам’яті Луїзи і Старого. Той світ — світ зірок і космічних кораблів, світ, у якому його чекала Земля, був йому формально відомий краще, ніж будь-кому в селищі. Тільки про це ніхто не здогадувався. Тому що Казик запам’ятав все, що говорив про Землю Старий, все, що чув із розмов дорослих. Він знав, яка висота Евересту і коли жив Олександр Македонський, атомну вагу усіх мінералів і довжину Брахмапутри. Його дитяча голова була переповнена цифрами і фактами, які не мали жодного стосунку до сірого світу селища. Особливо його полонила історія — мільйони поколінь, кожне з яких жило, воювало, будувало, змінюючи одне одного на Землі. Мільярди людей і безмір подій, пов’язаних складністю взаємин, перетворювали ліс і селище в якусь абстракцію, на кшталт нудного сну, який треба перетерпіти.

“Я цілий рік ходитиму в музеї, — казав він собі, — я знаю, як вони називаються: Ермітаж, Лондонський музей, Прадо, Пергамон...” Але про це він нікому не казав. Навіщо говорити?

Коли влітку Мар’яна, Дік з Олегом і Томас Хінд пішли до перевалу, Казик подумки пройшов з ними весь шлях по горах. І задовго до того, як вони повернулися, він перестав їсти, спати — він слухав. Слухав, коли вони повернуться. Саме він зустрів їх кілометрів за десять від селища, коли вони з останніх сил тягнули болотом саморобні санки, завантажені цінностями з корабля.

Він випитав кожного зокрема, тихо і наполегливо, про те, що вони бачили на кораблі. Він знав, що треба чекати наступного літа, щоби повернутися на “Полюс”, і три роки видалися йому короткими. Мине зима, Олег із Сергіївим здогадаються, як відремонтувати зв’язок, налаштують радіо, і тоді Земля пришле допомогу.

Коли стемніло, а стемніло о четвертій, Дік з Казиком зупинилися на ночівлю в гаю смердючок. Лісові звірі уникають таких місць, але якщо потерпіти, то до запаху можна звикнути. Наступного ранку Дік з Казиком знайшли стадо мустангів, нечутно підповзли до них і вибірково вбили кілька старих самців. Дік стріляв з арбалета, бластер з корабля він носив з собою, але не користувався ним — шкодував заряд. Казик убив лише одного мустанга. Його завдання на полюванні було іншим — він гнав самців на Діка так, щоб вони не змогли полетіти. Убив він ножем, який йому зробив Сергіїв, — він зробив ножі усім мешканцям селища з металевої драбини, яку притягнули з “Полюса”.

Дік залишився оббілувати мустангів: вирізати міхур, не пошкодивши його, копітка робота, не для хлопця. Казик не всидів на місці, він пішов униз берегом ріки, подивитися,

чи немає там равликів. З їхніх раковин можна було виготовити чудові скребачки і блюдце — жінки селища тільки подякують.

Казик пройшов метрів триста. Він думав про чарівну країну — Індію, де молодою дівчиною жила Луїза. Він входив у ворота міста з казковою назвою Хайдарабад. І раптом він почув удар, щось промайнуло перед очима, і наступної миті Казик помітив, що стоїть посеред озерця, якого тільки що не було.

Озерце було чітко округлим, зо три метри в діаметрі, завглибшки два-три сантиметри, не більше — трава і камінці визирали з води. Воно було абсолютно гладеньким і відбивало затягнуте хмарами фіолетове небо. Так, наче зверху впала величезна крапля.

Казик заціпенів. Як справжній мешканець лісу, він не любив несподіванок.

Ліс нашорошився і мовчав. Казик хотів відступити і почав обережно піднімати ногу. Але рідина тримала його за черевики, зшиті з риб’ячої шкіри, на очах твердла, перетворюючись на скло.

Казик стривожився і свиснув, кличучи на допомогу Діка. Він не збагнув, що зайшов надто далеко, і Дік його не почує. Тоді він знову заціпенів, роздумуючи, що робити. Раптом щільна стіна листя зашелестіла, і з неї поволі виповзла тварюка, схожа на краба, з якого зняли панцир і попереду причепили хобот. Тварюка була невідома Казику і не мала назви. Але від неї віяло небезпекою. І він назвав її гадом.

З боків хобота, нижче безтямних олов’яних очей, у гада були отвори, затягнуті мембранами. Мембрани ледь тремтіли, і Казик інтуїтивно зрозумів, що йому треба остерігатися саме їх. Тому, коли мембрани відкрилися і з отворів метнулися два постріли клейкої жовтої рідини, Казик вже був до цього готовий і, хоча його ноги були прикуті до затверділої калюжі, вивернувся і присів. Рідина з гучним плюскотом вдарилася до калюжі і потекла по ній, як вода по кризі.

Гад дуже здивувався, що промахнувся. Він не звик до такої поведінки жертви. Гад повів головою, підняв хобот до неба, затупотів тонкими непевними ногами — він обурився.

Казик навіть усміхнувся, коли побачив, як гад затулив отвори мембранами і почав роздуватися, пухнути, тужитися, потім знову відкрив мембрани, але замість пружних струменів з отворів вилилися тільки дві жалюгідні цівочки. Гад сів на задні лапи напевно, зібрався чекати і думати, якщо у нього, звичайно, було чим думати. Казику потрібно було вирішити проблему, як врятуватися з пастки.

Затверділий клей стис ноги. Вже було зрозуміло — чоботи пропали. Казик почав витягати ноги з чобіт. Тепер потрібно було стрибнути ліворуч, метрів на півтора, намагаючись не доторкнутися голими ступнями до клею. Оглядаючи Казика, гад розхвилювався. Він помацав кігтем передньої лапи клей і, зрозумівши, що він ще не засох, і жертву голими лапами не візьмеш, відійшов поволі та невпевнено тупцюючи навколо пастки, відшукуючи місце, звідки можна дотягнутися до Казика хоботом.

Казик стрибнув подалі від гада, так, щоби впасти на руки і підтягнути до себе ноги. Стрибок майже вдався, але права нога голою п’ятою потрапила на краєчок клеєного озера, і ногу гостро обпекло. Намагаючись відірвати ногу, Казик закричав так, що чути було, напевно, в селищі. Гад, зрозумівши, що муха, нарешті, попалася, швиденько поспішив до Казика.

Вигнувшись, Казик витягнув ніж і хотів було метнути його в гада, але зрозумів, що основне зараз — звільнити ногу, бо невідомо, чи допоможе ніж подолати цю тварюку.

Казик швидкими рухами намагався зрізати шар клею, але ніж тільки ковзав слизькою поверхнею. І тоді, відчуваючи, як тягнеться до нього хобот гада, Казик полоснув себе по ступні, промахнувся і підняв ніж, щоби поцілити в хобот, який вже дотягнувся до нього, обдавши холодним кислим смородом.

У цю мить Дік вистрілив у гада з бластера.