Селище

Буличов Кір

з якої нічого путнього не вийде. Але в Олега були союзники.

Першим став Сергіїв. Він не брав участі в суперечках, він погодився придумати і зробити пальник. На щастя, стеблини дерева каракатиці, якими опалювали будинки, складалися чи не наполовину з жирної смоли. Вони не дуже добре пахли, коли горіли яскравим фіолетовим полум’ям, згораючи майже повністю, та цього ніхто вже не помічав. Сергіїв зробив прес, щоб вичавити зі стеблин смолу — значна економія ваги. А Старий, хоча й з неохотою, віддав їм старий мікроскоп. У нього був новий, який Олег приніс з “Полюса”, але він зберігав і старий, без лінзи. Із мікроскопа

вийшла трубка для пальника і клапан, щоб регулювати полум’я.

Другим союзником став Казик.

Повітряна куля для нього була великою пригодою. До того ж, земною. Адже тільки на Землі літають на повітряних кулях. Казик попросив, тихо і ввічливо, всіх дорослих по черзі, щоб вони розповіли йому зміст роману Жуля Верна “П’ять тижнів на повітряній кулі”. Казик розмірковував, що всі читали цей роман, але давно, в дитинстві, і забули багато деталей. Але коли поговорити з кожним зокрема, і кожен розповість сюжет роману, то вийде більш-менш повна картина. Він навіть зміг витягти з оповідачів імена героїв, а Старий намалював йому повітряну кулю. Старий часто малював своїм учням картинки із життя Землі. Перше покоління учнів — Дік, Ліз, Мар’яна і Олег — були змушені розглядати малюнки на землі чи вугіллям на корі.

В останній рік дітям пощастило — з’явився папір, і Старий, охоплений ейфорією бідняка, який розбагатів за одну ніч, витратив майже весь дорогоцінний запас на малюнки — недолугі, наївні, але найсправжнісінькі малюнки: Ейфелева вежа, Кремль в Москві, слон, місячне небо, перший паровоз, каравела Колумба. Таких картинок назбиралося з півсотні. Їх можна було розглядати після кожного уроку. Тут була і картинка, намальована на прохання Казика, навіть з його доповненнями. Він не вмів малювати, але про повітряну кулю знав більше від Старого. На цьому малюнку повітряна куля приземлялася в африканській савані, а за нею бігли слони та жирафи.

Цю картинку Казик і приніс Олегові, коли той вирішив робити повітряну кулю.

— На,— сказав він, дивлячись на Олега знизу вгору. — Тут все є.

Олег взяв картинку і довго розглядав її. Він зауважив, що з кошика звисає канат з якорем на кінці і вирішив, що обов’язково потрібно зробити такий якір.

Якби не Казик, доля кулі була б дуже сумнівною. Надходила весна, і мустанги, які й не підозрювали, як Олегові потрібні їхні міхурі, ще не отямилися від сплячки. Знайти їхні гніздовища було нелегко, і Казик з відданою Фуміко разів двадцять ходили до лісу, поки не відшукали, де зимують мустанги. Виявилося, що мустанги на зиму ховалися у великих норах в сосновому лісі. М’яке рухливе коріння прикривало їх від снігу та морозів.

Потім виникла проблема з сіткою, яка вмістила б повітряну кулю і тримала кошик. Водорості для неї збирали Мар’яна з рудою Рут. Їхні руки розпухли від холоду, і нарешті Лінда заборонила дочці лазити по болоті. Олегові довелося закинути всі справи і зайнятися збиранням водоростей. Щоправда, допомагали хлопчаки, близнюки, які жили у Старого, а також діти Вайткуса, але таке заняття їм швидко набридло, і вони розбіглися.

Щоранку на світанку Мар’яна з Олегом йшли за цвинтар до болота уторованою стежкою. З кожним днем доводилося залазити все далі, вони брели грузьким берегом, по коліно в крижаній воді, яка пропікала нестерпним холодом навіть через непромокальні штани з риб’ячої шкіри. Водорості сиділи

міцно, їх доводилося зрізати. Вперте біляве водяне волосся виривалося з рук, а підрізати їх слід було під корінь, щоб волокна були якнайдовшими. Ноги ковзали; жадібні, але, на щастя, мляві ще, п’явки совалися, чіпляючись кігтиками до штанів; панічно кидалися вбік, якщо наступиш ненароком, вирячкуваті краби; підпливла цікава праска, і тоді доводилося відступати на берег й чекати, коли вона знову зникне у твані.

Олег намагався зробити більше, ніж Мар’яна, але все ж відставав від неї, і йому здавалося, що вони ніколи вже не назбирають достатньо водоростей для цієї клятої сітки. А їх ще потрібно було віднести в сарай, розкласти на підлозі, щоби висушилися. Сушилися вони погано, адже було ще холодно, а повітря вологе.

Найбільше противилася мати. Перспектива повітряної мандрівки Олега лякала її до смерті.

— Це самогубство, — повторювала вона Сергіїву. — І ви допускаєте це так байдуже. Якби це були ваші діти, ви б ніколи цього не дозволили.

Материні слова тільки дратували Олега.

— Мені скоро двадцять років, — відповідав він втомлено.

Він працював так тяжко, як ніколи раніше, бо Сергіїв не зменшив занять з електроніки, та й роботи в майстерні було достатньо.

А коли Олега почав відмовляти Вайткус, він раптом вибухнув:

— Я що, менше працюю? Я не будую млин? Не роблю борону? Я нікого не примушую. І якщо мені доведеться робити цю кулю самому, я все одно буду її робити. Напевно, братам Монголф’є також всі говорили, що вони дармують час. А не було б їх, не прилетіли б ми сюди на космічному кораблі. Все з чогось починається.

Вайткус засміявся. Сміх вигулькував звідкись з великої рудої бороди.

— Краще б не було братів Монголф’є, — сказав він нарешті. — І ми зараз мирно сиділи б на Землі.

— А я не жартую,— сказав Олег.

— Шкода. Треба вміти пожартувати над самим собою.

— Які вже тут жарти! Мати кричить. Луїза говорить, що не варта справа заходу. Старий торочить, що ризик надто великий. А іншим здається, ніби я граюся в якусь гру. Чому всі не розуміють?

— Взагалі, ти граєшся, — сказав Вайткус, — в хорошу гру, але дуже незвичну для нас, простих смертних.

— Але хіба ви не хочете полетіти звідси?

— Дуже хочемо. Ми, дорослі, навіть більше, аніж ти. Ми знаємо, що ми втратили, а ти тільки здогадуєшся. Але навіть в такому дивному соціумі, як наше селище, виробляються стереотипи у ставленні до нового. І вони майже не відрізняються від того, що відбувається у великому місті. Йти до корабля — це зрозуміло, всі так робили. Вбивати звіра — зрозуміло. Без цього не проживеш. Але летіти в гори на повітряній кулі — божевілля! Дитячий тип ризику. Це мрія Казика, а не справа людини, на яку селище покладається в іншому.

— Але пішки теж небезпечно.

— Пішки удесятеро більше шансів дійти. Дорога вже відома. Спорядження у вас краще, ніж минулого року. Досвіду у вас теж більше. Ні, я за традиційні шляхи, навіть коли традиціям усього рік. Надто багато поставлено на карту.

Заперечення не зупиняли Олега. Але за винятком Сергіїва, який в перші ж дні підрахував об’єм кулі та потужність пальника і прийшов до висновку, що куля зможе полетіти, решта мешканців селища сподівалися, навіть були впевнені, що нічого з цього не вийде.