Серце Всесвіту

Бердник Олесь Павлович

ОСТАННІЙ ШАНС

Космонавти завмерли. На пульті замиготіли багрові спалахи тривоги. Десь в коридорі, за стінкою каюти завила сирена.

Огнєв — блідий, суворий — переглянувся з Андрієм, кинувся до пульта, поглянув на прилади.

— Метеорит, — хрипко сказав він. — Баки пального пробиті.

Коротка пауза. Різкі слова наказу:

— Одягти шоломи!

Через кілька секунд космонавти перетворилися з людей в химерних

пуголовків. З-за прозорих сфер не видно було виразу очей, не чулося слів страху. Все, що трапилося, здавалося неймовірним сном.

— Андрію!

— Чую, Іване!

— Лічильна машина працює?

— Так.

— Запусти. Обчисли швидкість витікання пального. Чи вистачить для гальмування!.. Я перевірю двигуни.

Огнєв вийшов у коридор. Савенко схилився над електронним автоматом. Швидко склав програму, беручи за основу показання приладів. Стрічка поповзла в прийомну щілину. Шура і Андрій не зводили очей з кольорових вічок машини, з надією прислухалися до її рівномірного байдужого потріскування. І ось надійшла відповідь. Автомат викинув стрічку з результатом обчислення. Андрій схопив її, прочитав ряди цифр.

— Що? — прошепотіла Шура.

Андрій промовчав. Він, опустивши голову, стояв біля пульта, ніби боявся поглянути в очі дівчині. І вона все зрозуміла. Підступила до товариша, доторкнулася до його плеча.

— Кінець?..

— Не знаю…

На порозі каюти з’явився Огнєв. Почулися його короткі, різкі слова:

— Пробоїну закрити неможливо. Бокові двигуни вийшли з ладу. Ми падаємо на Енцелад — перший супутник Сатурна.

Савенко подав командиру стрічку з розрахунками. Огнєв миттю проглянув її, відкинув геть. Метнув погляд на хронометр. Глухо сказав:

— Вже нема часу для роздумів. Нормальне гальмування неможливе. Але в нас є десантна ракета. її пального вистачить, щоб приземлитись на Енцелад. Андрію! Я доручаю це тобі. Разом з тобою полетить Шура.

— А ви, капітане? — скрикнула дівчина.

— Тихо. Я спробую врятувати «Розум».

Савенко мовчки кивнув головою.

— А якщо… ні… якщо кінець… Тоді наказую повертатися на Землю. На Енцеладі можна знайти робочу речовину. Вийдете на орбіту навколо Землі, пошлете радіограму. До вас вишлють допомогу. Все. Поспішай, Андрію!

Огнєв обняв товариша, дівчину, відштовхнув їх. Шура від дверей каюти оглянулася, судорожно зітхнула, щоб не заридати. Ще секунда, ще мить — і розум не витримає! Що це? Кошмар наяву? Підступний удар Космосу за те, що вони осмілились проникати в його тайни?

— Шуро! — почувся тривожний голос Андрія в ефірі. — Поспішай.

Огнєв кинувся до дівчини, схопив її за руки, міцно потис. Заглянувши в очі, сповнені полум’ям муки, прошепотів:

— Прощай, Шуро… Іди, дівчинко… Якщо не зустрінемось, то пам’ятай, що я тебе…

Вогник перестороги блиснув у погляді Щури. Вона подалася назад, підняла руку.

— Не треба, капітане. Прощайте. Ми ще зустрінемось!..

Темний

коридор. Десь далеко промінь ліхтаря Андрія. Шура поспішала до того вогника, хапаючись за виступи стін Відсутність тяжіння затримувала стремління, зменшувала зусилля. Ніби в сні… Людина намагається втекти від якоїсь погоні, напружує всі сили, та сили зникають, руки і ноги стають німими, неслухняними.

— Скоріше, Шуро. Залишилося двадцять секунд до моменту гальмування. Це єдиний шанс!..

Ось в широкому шлюзі десантна ракета. Чорніє відкритий люк. Вузьким проходом Андрій і Шура поспішають до керівної каюти, сідають в крісла перед невеликим пультом. Спалахнули екрани. На них з’явилося зображення воріт шлюзу. Вони відчиняються. Чорніє небо з вогниками зірочок. Ракета спрямована так, як і корабель «Розум» — дюзами до системи Сатурна.

Двигуни включені. Тихе гудіння. Одна мить — ракета в просторі. Андрій рішуче форсував двигуни. Сила перевантаження притисла космонавтів до крісел. В очах потемніло, зашуміло в вухах. Але Шура, мов крізь туман, бачила сріблистий диск Енцелада, велетенську туманну кулю Сатурна і на його тлі корабель «Розум», який блискавично мчав назустріч супутнику.

— Андрію! — жахнулася Шура. — Що він робить? Чому не гальмує… Корабель вріжеться в Енцелад!..

Савенко, не повертаючи до неї лиця, тихо шепоче, ніби в забутті:

— Тихше, Шурочко… Це єдиний шанс. Я розумію його… Гальмувати біля самого супутника. Пальне не встигне вийти…

— А перевантаження… Воно виросте в десятки разів!

— Це єдиний шанс! — суворо заперечив Андрій…

НА ЕНЦЕЛАДІ

Суворі, непривітні скелі освітлені далеким Сонцем. На сіру рівнину падають чорні тіні. Прямо над головою сяє примарним зеленкуватим промінням Сатурн. В його атмосфері видно гігантські вихори, розмаїті смуги, острови якоїсь речовини, що плавають в середовищі газів. А навколо планети пливе у просторі фантастичне кільце. Воно яскравіше від Сатурна, і його промені породжують на Енцеладі другі тіні від скель — слабіші від сонячних.

Тиша. Непорушність. Велично пливе у безвість небосхил. Над обрієм сходить Мімас — другий супутник Сатурна, невеликий буруватий диск.

На схилах скель завмерли в спокої якісь предмети. Матовим світлом виблискує їх ромбовидна поверхня. Сонце падає за обрій. Ромби вперто слідкують за ним, повільно повертаються. Що це? Живі істоти? Чи якісь дивні мінерали?

В небі сяє нова зірочка. Вона наближається. Ні, то не зірочка, а вихор розпечених газів. Ромбовидні предмети заворушилися, згорнули докупи матові пелюстки, зникли…

З неба падає корабель. Пекельні потоки полум’я стримують його блискавичне падіння. Хмара пилу знялася над супутником, покотилася легким туманом поміж скелями.