Серця трьох
Шрифт:
Першою прокинулася Леонсія. Звівшись на лікоть і підсунувши під нього край плаща, на якому вона спала, дівчина подивилася вниз на палубу і побачила Генрі і Френка, що мирно спали поруч. Її вабило до них обох — адже вони були такі схожі; вона кохала Генрі, згадувала, як він цілував її, і, згадуючи про це, уся тремтіла; вона кохала й Френка, згадала і його поцілунок — і від сорому почервоніла. Вона дивувалася тому, що кохає двох людей одразу. Вона вже цілком розібралася у своїх почуттях і знала, що готова піти за Генрі на край світу, а за Френком ще далі. І її гнітила власна аморальність.
Уникаючи
— Доброго ранку, веселий родичу, — привітав його Френк. — Що це ти так пустуєш?
— Доброго ранку, друже, — пробурчав Генрі. — Тільки хто ж з нас пустує? Адже це ти штовхнув мене і розбудив. Мені навіть здалося, що це кат прийшов: адже сьогодні зранку мене збиралися повісити. — Він позіхнув, потягнувся, подивився через поручні на сонне море і, штовхнувши Френка, вказав йому на сплячого капітана і стернового.
“Які красені ці Моргани”, — подумала Леонсія і здивувалася, спіймавши себе на тім, що думкою вимовила цю фразу не по-іспанськи, а англійською. Невже тому, що вони підкорили її серце, вона й мислити стала їхньою мовою, а не своєю рідною?
Аби уникнути таких думок, вона знову взялася лоскотати кінчиком шарфа ніс Френка і була помічена; довелося їй зі сміхом зізнатися, що це вона була причиною їхнього несподіваного пробудження.
За три години, поснідавши фруктами і кавою, Леонсія стала біля стерна, і Френк заходився навчати її, як вести судно і визначати шлях за компасом. “Анжеліка”, під свіжим вітром, що гнав її на північ, йшла зі швидкістю шести вузлів. Генрі, стоячи на навітряній стороні палуби, вивчав за допомогою бінокля обрій і намагався не звертати уваги на вчителя й ученицю, хоча потай докоряв собі, що не йому першому спало на думку навчити Леонсію користуватися компасом і стерном. Усе ж він опанував себе і не лише не дивився на них, а навіть і краєчком ока не кидав у їхній бік.
Зате капітан Трефезен, який відрізнявся цікавістю індіанця і безсоромністю негра — підданого короля Георга, був менш делікатний. Він відверто втупив очі в молодих людей, і від нього не сховався обопільний потяг американця, котрий зафрахтував його судно, і гарненької іспанки. Вони стояли зовсім поруч, і коли обоє схилилися до штурвала, заглядаючи в нактоуз, пасмо волосся Леонсії торкнулося щоки Френка, і обоє негайно відчули, як їх немов пронизало струмом. Метис-капітан теж помітив це. Але вони відчули ще й те, чого не міг помітити метис-капітан, — ніяковість. Вони здивовано глянули один на одного і винувато опустили очі. Френк надто швидко і досить голосно, так, що було чутно і в кінці палуби, почав пояснювати, як діє компас. Але капітан Трефезен тільки посміхався, слухаючи його.
Несподіваний порив вітру змусив Френка схопитися за штурвал. На ньому вже лежала рука Леонсії, і Френку нічого не залишалося, як покласти зверху свою руку. І знову обоє здригнулися, і знову капітан посміхнувся.
Леонсія звела очі на Френка і відразу ніяково опустила їх. Вона визволила руку
Проте Генрі мимовільно бачив усе: він саме тієї миті повернувся до них повідомити, що на обрії з’явився якийсь димок. І метис-капітан помітив це. Він підійшов до Генрі і з жорстокістю індіанця і безсоромністю негра сказав напівголосно:
— Не впадайте у відчай, сер. У сеньйорити добре серце, у ньому знайдеться місце для вас обох: адже ви такі шляхетні джентльмени.
Тієї ж миті йому виклали одну із споконвічних істин: білі не люблять, коли втручаються в їхні справи; отямившись, капітан відчув, що лежить на спині, від удару об палубу в нього нила потилиця, а вилиця — від не менш сильного удару, завданого йому Генрі.
І тут у капітані заговорила індіанська кров: розлючений, він підхопився на ноги, у руці його блиснув ніж. Хуан, жовтолиций метис, миттю виявився поруч, у руці його теж був ніж. Підбігли ще кілька матросів. Утворивши півколо, вони почали наступати на Генрі; але той, із блискавичною швидкістю відскочив до борта, ударом руки знизу вибив із гнізда залізний поручень і приготувався до самооборони. Френк негайно кинув штурвал і, вихопивши револьвер, прорвався до Генрі і став з ним поруч.
— Що він таке сказав? — запитав Френк свого родича.
— Я повторю, що я сказав, — загрозливо вимовив капітан: зараз у ньому завирувала негритянська кров, і він уже шукав шлях до компромісу за допомогою шантажу. — Я сказав…
— Зупинися, капітане! — закричав Генрі. — Мені шкода, що я вдарив тебе. Прикуси язика. Забудь. Мені вельми шкода, що я тебе вдарив. Я… — Генрі мимоволі зупинився і гарячково хапнув повітря: він не міг говорити. І лише тому, що Леонсія стояла тут поруч, дивилася на нього і слухала, він сказав: — Я… я прошу вибачення, капітане.
— Ви образили мене, — обуреним тоном заявив капітан Трефезен. — Ви мене покалічили! Ніхто не має права бити підданого короля Георга — хай благословить його Бог! — без відшкодування грішми.
Почувши цю відверту вимогу шантажиста, Генрі ледве не кинувся на нього. Але Френк примирливо поклав руку йому на плече і стримав його. Упоравшись із собою, Генрі вдав добродушний сміх, дістав з кишені два золотих по десять доларів і, немов ці гроші палили його, ткнув їх у руку капітану Трефезену.
— Дешево відбувся, — не стримавшись, пробурмотів він.
— Нічого, ціна цілком пристойна, — запевнив його капітан. — Двадцять доларів за розбиту голову цілком пристойна ціпа. Тепер, сер, я до ваших послуг. Ви, безумовно, джентльмен. За таку суму можете будь-коли дати мені у вухо.
— І мені, сер, мені теж! — підлесливо підхихикуючи, додав Персіваль, негр із Кінгстона. — За такі гроші, сер, можете відлупцювати мене в будь-який час. І взагалі можете лупити щоразу, коли матимете зайві гроші…