Серця трьох

Лондон Джек

— Так, сер. Я читав про нього, сер.

Паркер уже стояв біля дверей і чекав тієї хвилини, коли балакучість молодого пана вичерпається, аби виконати його доручення.

— Авжеж, пишатися тут нічим — старий розбійник!

— О ні, сер! — запротестував Паркер. — Адже він був губернатором на Ямайці і помер у пошані.

— Добре, що його не повісили, — розреготався Френк. — Власне кажучи, тільки він один і ганьбить наш рід, який сам і заснував. Але я ось що хотів сказати: я досить ретельно переглянув усе, що його стосується. Він вельми піклувався про свою постать і, слава Богові, до самої смерті зберіг тонкий стан. Це гарна спадщина, що перейшла й до нас. А от скарбу його ми, Моргани, так і не знайшли; втім, тонкий стан — це дорожче від рубінів. Родова ознака, як

казали професори біології, котрі мене навчали.

Запала довга пауза, і Паркер обережно вислизнув з кімнати, а Френк Морган заглибився у вивчення газетної статті про Панаму й з’ясував, що канал відкриють для судноплавства, очевидно, не раніш як за три тижні.

Задзвонив телефон, і за допомогою електричних нервів сучасної високої цивілізації Доля зробила першу спробу простягнути свої щупальця і дістатися до Френка Моргана, що сидів у бібліотеці особняка, вибудованого його батьком на Ріверсайд-драйв.

— Шановна місіс Карузерс, — запротестував він у слухавку, — що б там не було, це просто тимчасовий ажіотаж. “Темпіко петролеум” у повному порядку. Це не спекулятивні папери, а цілком надійне вкладення капіталу. Тримайте їх. Тримайте міцно… Уся справа, напевно, в тім, що якийсь фермер з Міннесоти приїхав до Нью-Йорка і вирішив купити кілька пакетів акцій, бо вони здаються йому солідними, а так воно і є… Ну й що тут такого, що вони подорожчають ще трохи? Все одно не продавайте. “Темпіко петролеум” — це вам не лотерея і не рулетка. Це — надійне підприємство. Мені б, наприклад, вельми хотілося, аби воно було не таким величезним, — я б тоді міг фінансувати його сам… Та ні, вислухайте мене: зовсім це не жарт! Ми нині замовили тільки цистерн більше ніж на мільйон доларів. Наша залізниця і три нафтопроводи коштують понад п’ять мільйонів. Тільки діючі нафтосвердловини дадуть нам нафти на сто мільйонів доларів, так що нині головне наше завдання — доставити її до моря на танкери. Тепер саме час для вкладання коштів. Мине рік чи два, і державні папери порівняно з вашими акціями видадуться справжньою дурницею…

…Авжеж, прошу. Не звертайте уваги на біржовий ринок. І потім — не я радив вам купувати ці акції. Я ніколи не давав своїм друзям таких порад. Та коли ви їх придбали, то тримайтеся за них. “Темпіко” таке саме солідне підприємство, як Англійський банк… Так, ми з Діком поділили вчора виграш. Дібралася чудова компанія. Хоча Дік, треба сказати, надто гарячий для бриджу… Так, щастило, як гравцю на біржі… Ха-ха! Я гарячий? Ха-ха!.. Так?.. Скажіть Гаррі, що я зникаю тижнів на два… Поїду вудити форель… Знаєте, весна, струмочки дзюрчать, у деревах бродить сік, розпускаються бруньки, зацвітають квіти… Так, на все добре. І тримайтеся обома руками за “Темпіко петролеум”. Якщо вони трішки впадуть після того, як цей міннесотський фермер скінчить грати на підвищення, купіть ще. Я теж збираюся так зробити. Це все одно що знайти гроші… Авжеж…

Атож, безперечно… Занадто це солідні папери, щоб отак — ні з сього ні з того — взяти і продати їх, адже вони, можливо, ніколи більше не подешевшають… Ну, звичайно, я знаю, що кажу. Я поспав сьогодні вісім годин і ще не випив ні краплі… Так, так… До побачення.

Не зводячись з крісла, Френк потягнув до себе стрічку біржового телетайпа і ліниво пробіг її очима; те, що в ній повідомлялося, не викликало в нього особливого інтересу.

Повернувся Паркер, несучи кілька тоненьких вудок; кожна з них була взірцем мистецтва і майстерності. Френк миттю підхопився з крісла, відкинув убік телеграфну стрічку, про яку відразу забув, і, ніби хлопчисько, з радістю і захопленням взявся оглядати іграшки і пробувати їх одну за одною: він то змахував вудками, аж волосінь свистіла, мов батіг, то обережно, спритним рухом, закидав її під високу стелю, ніби на другому кінці кімнати був невидимий ставок, у якому таємниче поблискувала форель.

Знову задзвонив телефон. Обличчя Френка спалахнуло гнівом.

— Бога ради, поговори ти, Паркере, — наказав він. — Якщо це знову якась жінка, котра грає на біржі, скажи, що я вмер, або п’яний, або захворів на тиф, або одружуюся — словом, вигадай щось.

Після недовгої розмови

спокійним, ввічливим тоном, що так пасував до вишуканого стилю цієї холодної кімнати, Паркер сказав у слухавку; “Одну хвилинку, сер” — і, прикривши її рукою, сказав:

— Це містер Беском, сер. Він просить вас.

— Скажи містеру Бескому, щоб він ішов до дідька, — відповів Френк, замахнувшись так, начебто хотів хтозна-куди закинути вудку; і справді, якби описала волосінь ту дугу, яку накреслив його зачарований погляд, вона вилетіла б у вікно і, цілком імовірно, на смерть перелякала б садівника, що, стоячи навколішках, пересаджував кущ троянди.

— Містер Беском говорить, що це щодо становища на біржі, сер, і що він затримає вас не більш як на п’ять хвилин, — наполягав Паркер, але так делікатно і м’яко, немов переказував якесь зовсім несуттєве, дріб’язкове доручення.

— Гаразд! — Френк обережно приставив вудку до столу і взяв слухавку. — Алло, — сказав він в апарат. — Так, це я, Морган. Тільки хутчіше. В чому річ?

Він із хвилину послухав, потім роздратовано перебив співрозмовника:

— Продавати? Дзуськи. В жодному разі… Звичайно, я радий це чути. Але навіть якщо акції подорожчають на десять пунктів, — чого, звичайно, не трапиться, — все одно тримайте їх. Цілком можливо, що це закономірне підвищення і вони вже більше не впадуть. Ці акції — штука солідна. Вони коштують значно дорожче, ніж котируються. Взагалі цього можуть і не знати, але ж я знаю. За рік вони дійдуть двохсот, — звичайно, якщо в Мексиці припиняться ці вічні революції… А ось коли акції впадуть, ви одержите від мене наказ купувати… Дурниця. Хто це хоче придбати контрольний пакет? Та ні, це суто спорадичне явище… Що? Прошу пробачення. Я хотів сказати: суто тимчасове явище. Нині я їду тижнів на два вудити рибу. Якщо акції впадуть на п’ять пунктів — купуйте. Купуйте все, що будуть пропонувати. Запам’ятайте: коли в людини велике підприємство і розпочинається гра на підвищення його акцій, це може бути так само небезпечно, як гра на зниження… Так… Звичайно… Так… До побачення.

Френк із захватом знову взявся за вудочки, а тим часом на іншому кінці міста, у кабінеті Томаса Рігана, уже невтомно працювала Доля. Томас Ріган віддав своїй армії маклерів наказ скуповувати акції “Темпіко петролеум”, пустив за посередництвом різноманітних каналів таємничу чутку, ніби в “Темпіко петролеум” якісь ускладнення з мексиканським урядом із приводу концесії, і заходився читати звіт свого експерта з нафти, який два місяці знайомився на місці із справжніми перспективами й можливостями цієї компанії.

Зайшов клерк, подав візитну картку і доповів, що якийсь іноземець проситься на прийом. Ріган глянув на картку.

— Передайте цьому панові, сеньйору Альваресу Торесу, — сказав він, — що я не можу його прийняти.

За п’ять хвилин клерк повернувся з тією ж карткою, але тепер на другому її боці було щось надряпано олівцем. Ріган так і розплився в посмішці, прочитавши:

“ Вельмишановний містере Ріган. Маю честь повідомити Вам, що мені відоме місце, де за давніх піратських часів сер Генрі Морган заховав свій скарб.

Альварес Торес”.

Ріган похитав головою; клерк був уже біля дверей, коли хазяїн раптом гукнув йому:

— Нехай зайде. Негайно!

Залишившись сам, Ріган беззвучно розсміявся, обмізковуючи ідею, котра зародилася в нього у голові.

— Молокосос! Щеня! — буркотів він крізь хмару диму, розкурюючи сигару. — Уявляє себе левом, ніби він сам старий Р. Г. М. Гарна прочуханка — ось що йому потрібно, і старий стріляний горобець Ріган уже подбає про це.

Англійська мова сеньйора Альвареса Тореса була настільки ж бездоганною, як і його модний весняний костюм. Хоча смаглява шкіра видавала його латиноамериканське походження, а блиск чорних очей досить красномовно засвідчував, що в жилах цієї людини тече давня суміш іспанської й індіанської крові, проте він видавався настільки типовим нью-йоркцем, що Томас Ріган більшого і бажати б не міг.