Серця трьох
Шрифт:
— Після багатьох років завзятої праці і пошуків, — почав Торес, — я нарешті розгадав, де захований скарб сера Генрі Моргана. Я певен, що на Москітовому Березі. Скажу точніше: до нього не більше тисячі миль від лагуни Чирикви, а найближче до нього місто — Бокас-дель-Торо. Я там народився, хоча освіту здобув у Парижі; знаю місцевість як свої п’ять пальців. Для такої експедиції досить було б маленької шхуни. Адже спорядити її обійдеться зовсім дешево, зате який буде прибуток! Винагорода — цілий скарб!
Сеньйор Торес замовк: йому бракувало слів, аби висловитися переконливіше, але Ріган, крута і тверда людина,
— Авжеж, — погодився сеньйор Торес, — нині я маю певну скруту… як би це сказати?.. у готівці.
— Вам потрібні гроші, — грубо уточнив біржовик, і той сумовито схилив голову.
І ще багато чого іншого змушений був визнати Альварес Торес під швидким вогнем допиту. Атож, він лише нещодавно залишив Бокас-дель-Торо і сподівається, що ніколи більше туди не повернеться. Проте він готовий повернутися, якщо вони дійдуть якоїсь згоди…
Але Ріган зупинив його владним жестом людини, що звикла наказувати простим смертним: він узяв чекову книжку і виписав чек на ім’я Альвареса Тореса. Коли той глянув на папірець, то побачив, що там проставлено суму в тисячу доларів.
— Ось яка справа, — сказав Ріган. — Я особисто анітрохи не вірю вашим вигадкам. Але в мене є один юний друг. Я вельми люблю цього хлопчика, і мене засмучує, що його занадто розбещують спокуси великого міста — Бродвей з його красунями тощо, — ну, ви розумієте.
Сеньйор Альварес Торес уклонився, як вихована людина, що розмовляє зі світською людиною.
— Отже, заради його здоров’я, а також порятунку не тільки його душі, а й добробуту, найкраще, що можна було б придумати, — це подорож по скарб, сповнена пригод, що вимагає фізичної напруги, і… словом, я переконаний, що ви мене розумієте.
Альварес Торес знову вклонився.
— Вам потрібні гроші, — продовжував Ріган. — Спробуйте зацікавити його. Ця тисяча вам за працю. Зацікавте його так, аби він вирушив на пошуки золота старого Моргана, — і ще дві тисячі ваші. Якщо зумієте зацікавити його настільки, що він пробуде в мандрах три місяці, — я додам вам ще дві тисячі, а якщо півроку — то п’ять тисяч. Можете мені повірити: я добре знав його батька, ми з ним були компаньйонами, я… я можу навіть сказати: майже братами. Я готовий пожертвувати будь-якою сумою, аби скерувати сина мого друга на правильний шлях і зробити з нього людину. Що ви на це скажете? Для початку ось вам тисяча. Згода?
Сеньйор Альварес Торес тремтячими пальцями згортав і розгортав чек.
— Я… я згодний, — затинаючись, вимовив Торес і навіть почав заїкатися від хвилювання. — Я… я… як би це сказати?.. Я весь до ваших послуг.
За п’ять хвилин Торесу були дані всі інструкції щодо тієї ролі, яку йому випадало грати, а його розповідь про скарб Моргана була трохи видозмінена, для більшої правдоподібності, хитрим, практичним біржовиком; після цього іспанець підвівся і перш ніж попрощатися, зауважив жартівливо, але не без смутку:
— Найкумедніше, містере Ріган, що все це чистісінька правда. Зміни, що ви внесли в мою історію, роблять її правдоподібнішою, проте вона правдива і без них. Мені потрібні гроші. Ви вельми щедрі, і я намагатимуся зробити все… Я… я пишаюся тим, що непоганий артист. І все ж присягаюся: я справді розгадав, де захований скарб,
Для Томаса Рігана все це було китайською грамотою; він слухав Тореса з терплячою посмішкою, що явно говорила: “От, змушують зайняту людину відриватися від справ і вислуховувати якісь небилиці”.
Не встиг сеньйор Торес відкланятися, як до кабінету зайшов Френк Морган.
— Вирішив на хвильку забігти до вас за порадою, — сказав він після звичайного обміну вітаннями. — Та й до кого ж мені звертатися, як не до вас, — адже ви стільки років працювали з моїм батьком. Наскільки мені відомо, ви були його компаньйоном у найбільших операціях. Він завжди радив мені довіряти вашим судженням. Ну, ось я і прийшов. Насамперед скажіть, що відбувається з “Темпіко петролеум”? Справа в тім, що я хочу поїхати порибалити.
— Що відбувається з “Темпіко петролеум”? — запитанням на запитання відповів Ріган, спритно вдаючи, ніби він нічого не знає, хоча саме він і був в усьому винен.
Френк кивнув і, опустившись у крісло, запалив сигарету, а Ріган почав переглядати стрічку біржового телеграфу.
— Акції “Темпіко петролеум” піднялися… на два пункти… А тебе, власне, що турбує? — запитав він.
— Та нічого, — відповів Френк. — Зовсім нічого. Але чи не гадаєте ви, що якась група хоче прибрати “Темпіко” до рук, — адже потенційна цінність підприємства колосальна. Це, як ви розумієте, між нами, тобто я хочу сказати — цілком конфіденційно.
Ріган кивнув.
— Підприємство величезне, — продовжував Френк. — Досить прибуткове. Солідне з усякого погляду. Без обману. І раптом такий стрибок! Чи не здається вам, що якась особа або група осіб хоче заволодіти контрольним пакетом акцій?
Компаньйон його батька труснув своєю сивою гривою, — проте в голові, покритій цими шляхетними сивинами, таїлися аж ніяк не шляхетні думки.
— Ну що ти, — зауважив він, — мабуть, це просто випадковий стрибок. А може, публіка, що грає на біржі, запідозрила, що акції “Темпіко петролеум” — штука справді прибуткова. Як ти гадаєш?
— Звісно, що прибуткова, — гаряче відповів Френк. — Я отримав такі приємні новини, Рігане, що ви ахнете від подиву. Я своїм друзям кажу, що це підприємство солідне, без обману. Проте прикро, що мені довелося залучити сторонній капітал. Але підприємство виявилося настільки великим, що я просто змушений був це зробити. Навіть якби я уклав усі гроші, що залишив мені батько, — я маю на увазі вільний капітал, а не те, що уже вкладено в інші підприємства, коротше: готівку, — все одно мені самому це не під силу.