Серця трьох

Лондон Джек

— Авжеж, це наш козир, ходіть з цього! — порадив йому Френк теж англійською. — Завдяки йому, можливо, усім нам поталанить вибратися з цієї діри. Мені щось не до душі цей жрець, а він, очевидно, бог і цар Загублених Душ.

— Так, я щойно повернувся із Сонця, — сказав Торес дівчинці, входячи в роль.

Дівчинка подивилася на нього довгим пильним поглядом; відчувалося, що вона обмірковує, зважує й оцінює його слова. Потім вона шанобливо, з повною байдужістю вклонилася йому, кинула оком на Френка і, обернувшись до Леонсії, засяяла посмішкою.

—

Я не знала, що Бог створює таких гарних жінок, як ти, — сказала дівчинка своїм ніжним голоском і пішла. Уже біля дверей, спинившись, додала: — Та, Що Мріє — теж вродлива, але вона зовсім на тебе не схожа.

Не встигла дівчинка вийти, як з’явився жрець Сонця, а з ним кілька юнаків, — очевидно, для того, щоб забрати посуд і залишки їжі. Двоє чи троє з них схилилися над посудом, а інші за знаком жерця кинулися на гостей, міцно зв’язали їм руки за спиною і повели до вівтаря Бога Сонця, де зібралося все плем’я. Погляди чужоземців спинилися на тиглі на триніжку, під яким палав вогонь, та на трьох щойно вбитих у землю стовпах, до яких їх поспішно і прив’язали, у той час як безліч старанних рук накидали їм хмизу по самі коліна.

— Та не тремтіть ви, нарешті, і тримайтеся, як справжній іспанець! — зневажливо повчав Тореса Френк. — Адже ви да Васко! Сотні років тому ви жили в цій самій долині разом із предками оцих виродків.

— Ви маєте померти, — сказав жрець Сонця, звертаючись до них, і Загублені Душі дружно закивали головами. — Чотириста років живемо ми в цій долині і завжди вбивали усіх, хто заходив до пас. Вас ми не убили, чим розгнівили Бога Сонця: вогонь на нашім вівтарі погас. (Тут Загублені Душі заволали, застогнали і знову почали бити себе кулаками в груди.) Тому, аби вгамувати гнів Бога Сонця, ви помрете зараз.

— Бережіться! — крикнув Торес, якому Френк і Леонсія підказували пошепки, що говорити. — Я да Васко. Я спустився до вас із Сонця.. — Руки в нього були зв’язані, і він головою кивнув на кам’яне погруддя. — Я той самий да Васко. Я привів сюди ваших предків чотириста років тому і звелів вам залишатися тут до мого повернення.

Жрець Сонця завагався.

— Ну, жерче, говори! Відповідай же божественному да Васко! — різко викрикнув Френк.

— Звідки я знаю, що він божественний? — швидко спитав жрець. — Адже я сам схожий на нього, а хіба я — божественний? Хіба я да Васко? Чи то він да Васко? А можливо, да Васко все ще на Сопці? Про себе я точно знаю, що мене народила жінка — це було тричі по двадцять і ще вісімнадцять років тому — і що я не да Васко.

— Хіба так відповідають великому да Васко! — погрозливо вигукнув Френк і принижено вклонився Торесу, а сам тим часом крізь зуби засичав англійською: — Та тримайтеся ж пихатіше, щоб вас чорти з’їли! Бундючніше!

Жрець дещо знітився.

— Я вірний жрець Сонця, — сказав він, звертаючись до Тореса. — І я не можу легко і просто змінити свою віру. Якщо ти божественний да Васко, то дай відповідь на одне запитання.

Торес кивнув з винятковою пихатістю.

— Ти любиш золото?

— Чи

люблю я золото? — посміхнувся Торес. — Я великий капітан Сонця, а Сонце ж само золото; Золото? Та воно для мене все одно що порох під ногами або камінь, з якого складаються ваші гори.

— Чудово! — похвалила Леонсія.

— Тоді, божественний да Васко, — смиренно сказав жрець Сонця, не зумівши, проте, приховати в голосі торжества, — ти гідний піддатися давньому випробуванню. Якщо, випивши золотого напою, ти як і раніше зможеш сказати, що ти да Васко, я і всі ми упадемо ниць перед тобою і будемо поклонятися тобі. До нас у долину не раз проникали чужоземці. І завжди їх млоїла спрага золота. Ми задовольняли їхню спрагу, але після цього вони втамовували її назавжди, бо були мертві.

Він говорив, а Загублені Душі уважно дивилися на нього, і так само уважно, але із побоюванням, дивилися на нього і прибульці. Жрець засунув руку у великий шкіряний мішок і почав витягати звідти пригорщами золоті самородки, які кидав у розпечений тигель на триніжку. Френк, Леонсія і Торес стояли так близько, що їм добре було видно, як плавиться золото, перетворюючись на рідину, точніше на те питво для Тореса.

У цей час, користуючись із свого особливого становища у племені, до старого сміливо підійшла дівчинка і сказала так, щоб усім було чутно:

— Та це ж да Васко! Капітан да Васко, божественний капітан да Васко, що давно привів сюди наших предків!

Жрець сердито глянув на неї, ніби наказуючи їй мовчати, але дівчинка повторила свої слова, переконливими жестами показуючи то на кам’яне погруддя, то на Тореса, то знову на погруддя.

І жрець, відчувши, що перемога вислизає від нього, подумки прокляв згубне кохання, що зв’язало його з матір’ю цієї дівчинки і зробило його її батьком.

— Годі! — суворо наказав він. — У цьому ти нічого не розумієш. Якщо він капітан да Васко, то, як істота божественна, вип’є золотий напій і залишиться цілий і здоровий.

Він вилив розплавлене золото в грубий глиняний ківш, який стояв біля вівтаря. За його знаком кілька юнаків поклали на землю свої списи і рушили до Леонсії з явним наміром насильно розтиснути їй зуби.

— Стій, жерче! — громовим голосом гукнув Френк. — Вона ж не божественна, як да Васко! Спочатку спробуй питво на ньому.

Почувши ці слова, Торес кинув на Френка лютий погляд.

— Тримайтеся гордовито, — повчав його Френк. — Відмовляйтеся пити. Покажіть їм напис усередині вашого шолома.

— Я не питиму! — злякано вигукнув Торес, коли жрець взявся за нього.

— Питимеш! і доведеш цим, що ти справді да Васко, божественний капітан, що спустився із Сонця. Тоді ми впадемо ниць і будемо поклонятися тобі.

Торес благально глянув на Френка і це помітили пильні очиці жерця.

— Схоже, вам доведеться випити, — сухо сказав Френк. — Що вдієш! Зробіть це заради дами і помріть як герой.

Зненацька, різким рухом, Торес визволив від мотузок руку, зірвав з голови шолом і простягнув жерцю так, щоб той міг побачити напис усередині.