Серця трьох
Шрифт:
— Жерче, — почала вона, і в голосі її знову зазвучали різкі нотки, — мені відомо, навіщо ти привів полонених. Але хотілося б, щоб ти розповів про це сам.
— О Королево! Хіба не велить нам обов’язок убити цих прибульців, як вимагає звичай? Збентежений народ мені не довіряє і просить твого присуду.
— А ти гадаєш, що їх варто убити?
— Авжеж. Але я хочу знати твоє рішення.
Вона ще раз оглянула чужинців: Тореса — з жалістю, Генрі — із сумнівом, Леонсію — похмуро, на Френка ж дивилася з хвилину поглядом, сповненим безмежної ніжності, — в усякому разі, так здалося розлюченій Леонсії.
— Чи є серед вас хтось
Як Генрі, так і Френк не могли стримати посмішки, почувши настільки дивне і недоречне запитання. Проте Леонсії воно не здалося ні недоречним, ні дивним, і щоки її знову спалахнули від обурення. Вона зрозуміла, що перед нею справжня жінка, яка й поведеться з нею як жінка.
— Ні, неправильно, — відповіла Леонсія голосно і без затримки.
— Це дивно, — продовжувала міркувати вголос Королева. — Дивно і несправедливо. Якщо у світі однакова кількість чоловіків і жінок, виходить, у кожної жінки має бути лише один чоловік, інакше це несправедливо, бо тоді в якоїсь іншої не буде жодного. Вона взяла пучку порошку і кинула у свій золотий казан. З нього, як і колись, здійнявся дим і відразу розтав.
— Свічадо Світу скаже мені, жерче, що вчинити з полоненими.
Вона схилилася було над казаном, та раптом їй сяйнула нова думка. Широким жестом вона підкликала усіх до казана.
— Погляньмо всі разом! — сказала вона, — не обіцяю вам, що всі ми побачимо те саме. І я не буду знати, що побачить кожен із вас. А кожен побачить те, що стосується його. Ти теж підійди, жерче.
Казан, що мав шість футів у діаметрі, був до половини наповнений якимось невідомим рідким металом.
— Нібито ртуть, але не ртуть, — шепнув Генрі Френку. — Я ніколи не бачив такого металу. По-моєму, він розплавлений.
— Навпаки, він зовсім холодний, — заперечила Королева англійською. — І водночас розпечений… Нумо, Френку, помацай казан зовні.
Френк підкорився і без вагання притис долоню до стінки казана.
— Він холодніший, аніж повітря в кімнаті, — підтвердив Френк.
— А тепер дивіться! — вигукнула Королева і кинула в казан ще трішечки порошку. — Це вогонь, хоч він і холодний.
— Просто це порошок, який самозаймається і димить, — пояснив Торес, шукаючи щось у кишені піджака. Він вийняв звідти небагато скришеного тютюну, кілька зламаних сірників і клаптик матерії. — Це горіти не буде! — І він із зухвалим виглядом приготувався кинути все в казан.
Королева кивнула йому на знак дозволу, і на очах у присутніх Торес викинув у казан усе, що тримав у руці. Тієї ж миті з казана вирвався стовп диму і розтанув у повітрі. На гладкій поверхні металу не залишилося нічого, навіть попелу.
— І все ж він холодний, — наполягав Торес і, за прикладом Френка, помацав стінку казана.
— Опусти туди палець, — запропонувала йому Королева.
— Ну, ні! — сказав він.
— Слушно, — погодилася вона, — бо стало б у тебе на один палець менше. — Вона підкинула в казан ще порошку. — Тепер дивіться, і кожен побачить те, що йому судилося.
Так і сталося.
Леонсії випало побачити океан, що розділив її і Френка. Генрі побачив Королеву і Френка, яких вінчали так кумедно, що він лише наприкінці
Коли видіння потьмяніли і зникли, усі, ніби змовившись, відійшли від казана, Леонсія, блискаючи очима; як тигриця, накинулася на королеву:
— Твоє Свічадо Світу бреше! Бреше твоє Свічадо Світу!
Френк і Генрі, все ще під враженням баченого, навіть здригнулися, здивовані вибухом Леонсії. Але Королева м’яко заперечила:
— Моє Свічадо Світу ніколи не бреше. Я не знаю, що воно тобі показало. Але я знаю: те, що ти бачила, — правда.
— Ти чудовисько! — вигукнула Леонсія. — Мерзенна, брехлива чаклунка!
— Ми обидві жінки, — з м’яким докором заперечила Королева, — а оскільки ми жінки, то часом самі не знаємо, що робимо і говоримо. Нехай чоловіки вирішать, хто я: брехлива відьма чи жінка з жагучим серцем. А якщо ми жінки й істоти слабкі — будьмо великодушними одна до одної… Тепер, жерче, поговоримо про наше рішення. Як жрець Бога Сонця, ти краще за мене знаєш стародавні наші звичаї й обряди. Ти краще за мене знаєш усе, що стосується мене, і те, як я тут опинилася. Ти знаєш, що завжди від матері до дочки і через матір і дочку наше плем’я передавало і зберігало таємницю цього дому, у якому живе Та, Що Мріє. Настав час і нам подбати про майбутні покоління. До нас прийшли чужоземці, усі вони не одружені. Треба оголосити день весілля, якщо ми хочемо, щоб у нашого племені в майбутньому теж була Королева Мрій. Отже, час настав, потреба назріла і місце визначене. Я запитувала видіння, і вони підказали мені, як діяти. Ось моє рішення: я одружуся з одним з цих трьох, хто був визначений мені долею ще до початку світу. Хай буде так: якщо жоден з них не одружиться зі мною, усі вони вмруть і їх ще теплу кров ти принесеш у жертву на вівтарі Бога Сонця. Коли ж один з них одружиться зі мною, то всі залишаться живі, і час визначить нашу подальшу долю.
Жрець Сонця, тремтячи від гніву, спробував заперечити, але вона спинила його:
— Мовчи, жерче! Ти лише завдяки мені правиш цим людом. Варто мені сказати слово, і… ти сам знаєш, що на тебе чекає. Це буде тяжка смерть. — І вона звернулася до трьох чоловіків: — То хто ж з вас візьме, шлюб зі мною?
Вони зніяковіло і розгублено дивилися один на одного, але ніхто не відповів.
— Адже я жінка! — піддражнила їх Королева. — То невже ніхто не жадає мене? Хіба я не молода? Хіба я не вродлива? Чи маєте такий поганий смак, що жоден не хоче обійняти й поцілувати мене у вуста так, як Френк поцілував мені руку? — Вона поглянула на Леонсію. — Будь ти суддею! Ти жінка, яку кохає багато чоловіків. Хіба я не така, як ти, і хіба я не можу бути теж коханою?