Серця трьох

Лондон Джек

— Але й вона пожертвувала величезним скарбом, — хоробро пробурмотіла Леонсія.

— Вона була Королевою в маленькому королівстві, — пояснив Френк, кинувши на Леонсію вдячний і захоплений погляд.

І та поспішила пояснити:

— Вона врятувала усім нам життя і пожертвувала своїм маленьким королівством.

І Леонсія в пориві великодушності обійняла Королеву за стан і, відірвавши її від Френка, повела в гасієнду.

РОЗДІЛ XXIII

У

пишному середньовічному іспанському костюмі, пошитому з урахуванням смаків Нового Світу — які й нині можна бачити на знатних плантаторах Папами, — Торес їхав дорогою уздовж берега до гасієнди Солано. Поруч нього пружними стрибками, — видно було, що за необхідності він може обігнати кращого з коней Тореса, — біг величезний білий пес. Торес саме звертав на покручену дорогу, що вела до садиби Солано, коли йому трапився І Пин (китаєць зупинився на перехресті, щоб дати перепочити своїй старій супутниці). Проте Торес звернув на цю дивну пару не більше уваги, ніж на дорожню грязюку. Маска бундючності, надягнута разом з пишними шатами, не дозволяла йому виявляти до них інтерес, і він лише кинув оком по їхніх обличчях.

Проте І Пин як слід розглядів його своїми вузькими очицями, не випустивши жодної дрібниці, і подумав: “Він, певне, надто багатий. Він друг цих Солано. І їде до їхнього дому. Можливо, це навіть коханий сеньйорити Леонсії або відкинутий нею шанувальник. В будь-якому разі він, безумовно, не відмовиться купити таємницю народження сеньйорити. Так, очевидно, він людина багата, надто багата”.

…Тим часом у вітальні гасієнди зібралися всі, хто брав участь у пошуках скарбу, і всі члени сімейства Солано. Королева, вирішивши додати й своє слово до розповіді про їхні пригоди, блискаючи очима, описувала, як Торес украв у неї самоцвіти і як потім упав у вир, злякавшись її собаки. Раптом Леонсія, що стояла з Генрі біля вікна, голосно скрикнула.

— Про вовка помовка! — сказав Генрі. — А ось і сам сеньйор Торес.

— Я перший! — крикнув Френк, стискаючи кулаки і промовисто напружуючи м’язи.

— Ні, — перебила Леонсія. — Він дивовижний брехун. Ми усі мали можливість переконатися в цьому. Треба пожартувати. Ось він сходить з коня. Сховаймося всі четверо. А ви, — звернулася до батька й братів, — сядьте-но вкупі і зробіть вигляд, ніби журитеся за мною. Цей мерзотник увійде сюди. Ви, звичайно, захочете довідатися в нього, що сталося з нами. Він набреше вам повний мішок. А ми поки сховаємося он за тією ширмою… Ну, ходімо!

Вона схопила Королеву за руку і кинулася до ширми, наказавши поглядом. Френку й Генрі теж заховатися.

Коли Торес увійшов, перед його очима постала досить похмура картина. Енріко і його сини нещодавно перебували в тяжкій зажурі, тому й нескладно було вдати це ще раз. Побачивши гостя, Енріко звівся було, щоб його привітати, але відразу змову безсило опустився в крісло. Торес обома руками схопив його руку і виявив на обличчі таке глибоке співчуття, що не міг від хвилювання вимовити й слова.

— На жаль! — нарешті вимовив він трагічним тоном. — Вони загинули. І ваша прекрасна донька Леонсія. І обоє Моргани

теж. Рікардо, напевно, розповів вам, що вони загинули в надрах Гори майя… Це якесь зачароване місце, — продовжував він, давши Енріко опам’ятатися. — Я був з ними, коли вони вмирали. Коли б вони послухалися моїх порад, зараз усі були б живі. Але навіть Леонсія не захотіла послухати давнього друга! Ні! Вона поклалася на цих двох грінго. А я, подолавши неймовірні пригоди, вибрався з гори, глянув на Долину Загублених Душ, а коли повернувся до печери, вони вже були в агонії…

Цієї миті до кімнати влетів білий вовкодав, за яким біг слуга-індіанець. Тремтячи і скавучачи, він обнюхував кімнату, відчувши запах своєї господині. Але пес не встиг підбігти до ширми, за якою ховалася Королева. Торес ухопив його за шию і передав у руки двом слугам індіанцям, щоб вони потримали його.

— Нехай собака побуде тут, — сказав Торес. — Я розповім вам про пьога згодом. А спочатку погляньте-по ось на це. — І він витяг з кишені пригорщу самоцвітів. — Я постукав у двері мерців — і дивіться: скарб майя — мій. Я тепер иайбагатша людина не тільки в Панамі, а й в обох Америках. Я буду всесильним.

— Ви були з моєю донькою, коли вона вмирала, — перебив його сумний Енріко. — Невже вона не просила нічого переказати мені?

— Так, — теж зажурено зітхнув Торес, схвильований сценою смерті Леонсії, намальованою його багатою уявою. — Вона померла з вашим ім’ям на вустах. Її останні слова були…

Але тут він витріщив очі і завмер, не докінчивши фрази: цієї миті, зайняті розмовою, з’явилися Генрі і Леонсія. Не помічаючи Тореса, вони підійшли до вікна.

— Ви говорили мені, що вона веліла вам передати мені перед смертю… — нагадав Енріко.

— Я… я збрехав вам, — затинаючись, вимовив Торес, шукаючи вихід із неприємного становища. — Я був переконаний, що вони все одно помруть, ніколи не виберуться з тієї печери, і я хотів пом’якшити для вас. удар, сеньйоре Солано, сказавши те, що, без сумніву, сказала б, помираючи, ваша донька. А потім ще цей Френк, що так сподобався вам… Я вирішив, що краще вам вважати його померлим, аніж дізнатися, яким боягузом виявився цей грінго.

Тут собака радісно загавкав, рвучись до ширми, і слуги докладали зусиль, аби утримати його. А Торес продовжував далі:

— У Долині Загублених Душ живе пришелепкувата істота, яка твердить, що начебто може читати майбутнє за допомогою всякої чортівні. Це страшна, кровожерлива жінка. Не етапу заперечувати, вона гарна на вроду. Але це краса сколопендри, що може сподобатися лише тому, хто любить сколопендр. Тепер я розумію, як усе сталося: вона показала Генрі з Леонсією потайний хід, яким вони вибралися з долини. Френк же залишився жити з нею в гріху, — адже інакше як гріхом не назвеш цей зв’язок, якщо в долині немає католицького священика, котрий міг би їх повінчати. О, не думайте, що Френк закохався в цю жахливу жінку, аж ніяк! він закоханий у її багатства! Ось який ваш грінго Френк! Ви пригріли змію на своїх грудях! Адже він навіть прекрасну Леонсію насмілився заплямити своїм коханням. О, я знаю, що говорю. Я сам бачив…