Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
Шрифт:
Не протестуючи проти поцілунків куратора, хіба дивуючись, що ті м'ясисті уста вміють так безболісно цілувати, вона не зразу відповіла згодою на пропозицію Ясінського. Але потрібно було їй лише мить, аби зважитись. Буквально за мить вона порівняла те, що її може чекати в рідному містечку, з тим, що їй зможе дати Ясінський. Був це тверезий, незалежно від свого блискавичного характеру, життєвий баланс. Немов заспокоюючи сумління, запитала себе: чи є ще якась третя коли не дорога, то хоч стежка? Є! В'язання філє за вісімдесят грошів денно.
— Згода, — шепнула з примруженими
Саме тоді Ясінський попросив на хвилину пробачення, щоб замовити телефоном для неї номер у готелі.
Ясінський встав, високий, не дуже певний на ногах, і пішов. У дверях зачепився за портьєру і глянув на Зоню. Проводила його очима, і тому їх погляди зустрілись. Усміхнулась до нього. Перемога була за нею, тільки він не зрозумів мови її очей. Попрощався з нею глибоким, трохи, може, меланхолійним поглядом. Зоня пам'ятає цю подробицю, допила вино у своїй чарці. Взяла торбинку зі столу, аби заздалегідь приготовити собі номерок з гардеробу. Була майже певна, що він затримається трохи. Гардеробник перетворився на знак запитання, подаючи їй пальто. Його очі просто кричали: «Дурненька, що робиш! Спам'ятайся, поки час!»
Опинившись на тротуарі, відкотила комір і безтямно побігла вперед. Незабаром побачила, що біжить у протилежному від вокзалу напрямі. Саме нагодилась «одиниця». Скочила у трамвай і, лише коли трамвай рушив, спитала когось, чи номер цей іде на головний вокзал.
— Іде, але в протилежну сторону.
Кинулась до виходу, але якась жінка притримала її за полу пальта.
— Хай панна сідає. Трамвай поїде на Личаків, а звідти все одно заверне на головний вокзал…
Зоня схилилась головою до вікна, і збоку могло комусь здаватися, що їде дуже стомлена або сонна дівчина. Але насправді не почувала ні втоми, ні сонливості. Перевіряла себе, свої думки. Все, що сталося допіру, — галюцинація? Ні, не галюцинація. Як це було, властиво? «Згода», — шепнула Зоня з заплющеними очима, але раптом широко відкрила їх, бо відчула, немов потопає.
І в ту мить побачила те обличчя без маски. Ой, не був то приятель батька! Був його запеклим ворогом, який хотів скористатись з нагоди, що сама потрапляла йому в руки, і в такий вишуканий, справді шляхетський спосіб помститися за… прах. Бо ким була вже для нього ота, в монастирі?
Око за око. Дочку за коханку. Цілу ніч, не маючи зручного місця заснути, мудрувала Зоня над однією загадкою: що, власне, крім протилежності характерів, єднало покійного татка з Ясінським? Чим глибше міркувала над цим питанням, тим підозрілішою здавалась їй історія з Марією.
Вся трудність полягала в тому, що Зоня не хотіла визнати свою невдачу, а зайти до хати з тріумфом не було підстав. До того ще огидна подробиця: коли ввійшла в кухню (взимку, навіть за життя татка, входили з подвір'я), то хоч застала там усіх, крім Слави, ніхто й словом не запитав про наслідок подорожі до Львова. Найобурливішим було, що і Мариня мовчала. Факт цей тільки зміцнив у Зоні переконання, що тут діє змова. Це, напевне, мама у своїй наївності
«Бідна мама, — міркує Зоня, — як вона мужніє серед нас і як їй не до лиця оця життєва мудрість».
Доки триватиме оця змова мовчання? Досить! Тепер черга за нею.
Безсонна ніч, свідомість, що вона знову опинилась на тому самому місці, з якого прагнула вирватись у незнане. Притаєний, запізнілий жаль, що заради якихось моральних, хтозна, чи істотних міркувань випустила з рук таку нагоду, не роблять Зоню дружелюбною. Вона стає зла. Вона свідомо розбуркує в собі ту злість, передчуваючи, що від цього їй трохи полегшає.
— А ви чого посоловіли, немов цесарки на дощ? Що це ви раптом поставали такі ввічливі всі? Мариню, навіть Марині не цікаво знати, як мені повелось у Львові?
Олена опускає очі і починає винувато, навіть шкода дивитись на неї, перебирати тороки хустини на плечах. Вся її постать неначе волає, що головний винуватець тут — вона.
Вам здавалось, мабуть, що коли я не влетіла з криком у хату, не поперевертала крісел з радості, то мені відмовили у посаді? Так? — запитує всіх, а потім ще Мариню зокрема: — Так? Так Мариня міркувала?
— Або що? — кидає провокаційно Мариня. Вона передбачає якусь витівку з боку Зоні і хоче, щоб цей виступ тривав якнайкоротше.
— А то, — несвідомо ловиться на провокації Зоня, — що мені дали посаду.
— Дали посаду… — боїться повірити Олена, — дали посаду?
Очі Нелі так само ховаються якось підозріло.
— Як так, то все в порядку, — спокійно вирішує Оля, — берімося, дівчата, далі до праці, бо на п'ятницю рано мусить бути готове…
— Дали посаду, — перехопило дух Олені. Очі її повні сліз. Але вона стримує їх, бо знає, що Зоня не любить сентиментів. Але як можна утриматись від сліз, коли той добрий Аркадій навіть з-за могили піклується ними.
— Так, — веде далі Зоня, — так, дали посаду, і навіть у самому Львові!
Вона кинула оком і розчарувалась. Ніхто, крім Олени, здається, не довіряв її словам. Було надто добре, щоб не було підозрілим.
— Зонечко, — простягла до неї руку Олена, але Зоня не бачить руки.
— Так щоб ви знали! Дав мені Ясінський посаду в самому Львові, але я відмовилась!
Олена прикладає руку до серця.
— Я йому у вічі сказала, що нездатна кривити душею. Ви знаєте, чого вимагається сьогодні від державної учительки?
І вона по черзі, як запам'ятала, передала слова Ясінського на цю тему.
Приходить Слава з міста. Мариня ще в передпокої передає їй цю звістку. Слава, яка від якогось часу стала дуже цікавою, просто наступає Зоні на п'яти:
— І він справді давав тобі посаду у Львові? Може, жартував тільки? Може, хотів тільки випробувати тебе. Я просто не розумію. Справді давав тобі посаду?