Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Вільде Ірина

Могла на це відважитись якась інша з її дочок, Зоня, наприклад, але до Слави цей факт ніяк не підходить. Була ще така дитиняча і так легко підпадала впливам.

Світ погідний. Світ добрий.

Чому ж темне зло, що причаїлось десь у тіні цього сонячного, барвистого світу,

має заступити дорогу якраз її дитині? Як це сказав був Мажарин? Природний склад Славиної психічної структури вже такий… вже такий… менше про добір слів. Суть у тому, що Слава з природи вже така, що її не чіпляється жодне серйозне нещастя.

А коли знову приходить ніч, то стомлена попереднім безсонням, заспокоєна думкою, що її має Мажарин про Славу, засинає здоровим сном аж до ранку.

Природний склад Олениної психічної структури вже такий, що вона неспроможна триматись довго однієї журби.

На другий тиждень, тобто через чотири дні після відходу Слави, пішов від Річинських Мажарин, незалежно від того, що мав заплачену квартиру до кінця місяця.

Розставання було сумним для Олени. Треба припускати, що для Мажарина було воно теж нелегким. Ніколи не було між ними тих синівсько-материнських взаємин, що трапляються між літньою жінкою і молодим чоловіком, закоханим у дочку тієї жінки. Відзначала їх якась взаємна несміливість по відношенню до себе.

Можливо, що потай обоє прагнули більше щирості в своїх взаєминах, бо як-не-як з'єднувала їх Слава, але не сміли цього сказати і тому залишились в офіційних рамках. Не мали нічого собі сказати і не знали, що могли б цікаве сказати. Про їх приховану щирість свідчила єдина обставина, що не пробували ніколи бути

занадто чемними одне до одного.

Тільки вже при відході, коли стояв Север перед Оленою з опущеною головою, з капелюхом у руці, відчула Олена, яким рідним став той чоловік для неї. Тепер, коли Слави не було, став їй милий, як жива пам'ятка по наймолодшій дитині.

Мажарин поцілував Олену глибокосердечно в руку.

— Простіть мені, пані добродійко, — промовив хрипко, — я не лайдак. Я тільки бідний чоловік.

Олена нахилилась і торкнулась устами його чола. Не мала вже жалю до нього. Любив Славу. По всьому видно, що таки любив її, а це найважливіше.

Сама вона не раз замислювалася, що б то було, коли б вийшла за Ореста Білинського. Напевно, як це звичайно буває, давно надокучив би їй, і нині волоконця не лишилося б з того золотого повісма, яким за юності овила його постать, ніби ореолом. І хоч не була щасливою з Аркадієм, як належиться, — Орест Білинський вчинив те, що ніколи не почувала себе духовно бідною. Бо зрештою всі оті великі кохання, про які розписується в романах, всі оті любовні трагедії, які бачимо на сцені й екрані, — що то, як не мрії, як не уявлення екзальтованих молодих душ.

Чоловік тільки в дозрілих літах приходить поволі до переконання, що й те велике захоплення, від якого колись віддих забивало, і той, до кого воно відносилось, власне, були чимось більш намріяним, ніж дійсним.

Як злісно з боку природи, що посилає вона здоровий розум людині лише тоді, коли вже бракує нагоди робити вжиток з нього.