Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
Шрифт:
— Ай… — стогне мама. — І цей теж хоче грошей? Який світ! Які тепер женихи…
Схвильована, розповідаю недокладно історію з Задорожним. Вже не йдеться ні про Севера, ні про мене, байдуже, чи буде він при мені, чи забере його ота Емілія, хочу тепер тільки виправдати його перед мамою, за всяку ціну не допустити, аби мама ставила Севера на одну дошку з Безбородьком.
Мама слухає мене ніби уважно, але — чи переконана? Нарешті запитує мене:
— Чим я тобі зможу допомогти, дитинко?
Тепер наступає найтяжче:
— Я знаю, що в нас немає грошей… але… — Як же ж важко вимовляти мені це слово «коштовності». — Якби мама хотіла допомогти
Лепечу щось про досмертну вдячність, про забезпечену старість, про… сама вже не пам'ятаю про віщо.
— Що?! Ти теж розраховуєш на них?!
Насміх чи розпач? Не можу відгадати.
Мама затуляє обличчя долонями. Шкіра на руках суха, жовта, з ледь помітними синюватими жилками.
Чи це руки моєї мами? Чи це ті, ті пальці, що їх татко перстенями прикрашав?
Нарешті мама віднімає руки з обличчя.
— Ті коштовності, — каже незрозумілим для мене, спокійним тоном, — не багато тобі допоможуть, бо то… імітація…
— Імітація? — скрикую майже непритомна. — Як же ж це можливо? Чи мама певна, що Катерина… — не докінчую страшної думки.
Мама лагідно похитує головою.
— Не треба так думати, Славуню. Сказано: «Не судіть, да не будете суджені». А воно так, — ніби засоромилась мама, — немає нічого злого, що б на добре не вийшло. Мене завжди гризла думка, що покійний татко любив мене більше, ніж я заслуговую, бо воно так… — опустила очі і машинально гладила шовкові квіти на ковдрі, — чужа любов зобов'язує. З своєю любов'ю можна, як хочеться, поладнати, але чиясь любов — то вже клопіт. Мене завжди то турбувало, а тепер я потроху заспокоїлась… Бо коли б покійний татко був мене справді так любив, чи то міг би купувати мені імітацію замість справжніх самоцвітів?
Мама усміхається визволено й переконливо.
— Але ж Катерина, — чіпляюсь за нову думку, — заплатила відступне і дала комірне на рік вперед… Звідки вона взяла на те гроші? Мамі не здається ця справа підозрілою?
Переконуюсь, мама просто щаслива від того, що коштовності виявились імітацією.
— Катруся має якісь інтереси з тіткою Клавдою. А втім, звідки ми можемо напевно знати, дитино, що вона дала те відступне? Може, тільки обіцяла дати? Звідки ми знаємо, що комірне заплачено за цілий рік? Може, тільки упросила господаря, щоб розпускав такі чутки? Що тепер можна знати, дитино, де правда, а де фальш? От хоч би ті коштовності… Скільки років вважала я їх за справжні, а виявилось, що то імітація…
Сиджу ще якийсь час біля мами, хоч, власне, не маємо вже що казати.
Дванадцять тисяч!
Смішно — я хотіла за таку ціну продати мамині коштовності.
Увечері, як звичайно, зустрічаюсь з Севером. Як постарівся він за одну ніч!
Невже так журився?
Ідемо на прогулянку і — яка мука! — говоримо про зовсім звичайні речі. Нарешті він наважився:
— Я дізнався в банку. Сказали, коли б я постарався про двох поручителів з чистими інтабулями [165] , то банк, очевидно за протекцією, якої треба ще шукати, міг би позичити мені таку суму. Половину бодай, але я нікого не знаю, хто мав би велике нерухоме майно і захотів би, тобто відважився поручитися за мене. Я не знаю нікого, — повторює гірко, — ходжу… роздумую… шукаю в думках
165
Незаборгованими іпотечними книгами.
і, дивно… не маю нікого багатого
Як добре, — проймає мене думка, — тітка Клавда… Чи справді було так, що існували дві тітки Клавди? Одна молода, гріховно гарна, таємниче усміхнена, несучасна своєю зачіскою, але близька.
Та, що висить на стіні у великому покої тої, другої, тітки Клавди вже понад п'ятдесят років.
Пригадую, коли я була малою і мені говорили: ота чудова дівчина на портреті — тітка Клавда, — я ображалась, що з мене сміються…
— Ех, Клавда, — зітхав не раз по-парубоцькому батько, хоч була набагато старшою за нього.
Мариться історія, яку хтось (чи не сам таки батько?) розповідав про Клавду.
…Відбувалось велике полювання в лісах одного графика, на яке чекали когось з високопоставлених осіб.
Клавда теж була між панами, пишалась, як квітка; це не значить, що була тільки жінкою для декорації. Знала іноземні мови, розумілась на літературі і конях, до того ще її голос, — власне, повинна була робити мистецьку кар'єру. Граф вислав їй спеціальне запрошення.
…Його сіятельство чуло про панну Клавду Річинську як перлину в околиці і бажає собі її товариства при столі.
Клавда приїхала вчасно, зрозуміла, що її відрізняли, і навіть не наважилась запізнитись. Фальшивою скромністю тільки піднесла себе в очах господаря забави.
Виряджена, свавільна і покірна водночас, немов професійна кокетка. Хто б дозволив собі таку комбінацію: біла атласова сукенка і рубіни? Оповідали, вживала якогось спеціального запаху з гірських квітів і коріння, що був скорботним і солодким водночас.
График був дуже задоволений.
«А його сіятельство гарний? Молодий? Інтелігентний?» — засипала графа запитаннями при вході до зали.
Граф знизав плечима: «Не знаю. Князь, у простій лінії з панівних, — хіба цього не досить?»
«А я заздалегідь заповідаю, що князь мусить бути молодий і гарний…»
Панове з золотими ковнірами сміялись. Хто прийме всерйоз слова вродливої жінки?
Приїхав князь, вийшов з авто, і всі остовпіли. Молодий, гарний і ще майже хлопчик. Клавда глибоким реверансом відразу звернула його увагу на себе. Підійшов і поцілував їй руку, але тої самої миті звернувся до всіх: він хоче повідомити шановне панство, що князь зволив поїхати просто на місце зустрічі в лісі. Така чудова погода, а князь — великий любитель природи…
Не було іншого виходу. Клавда переодяглася в мисливський одяг і поїхала в товаристві ад'ютанта з рештою товариства в ліс. І тільки тут вибухла бомба. Князь виявився зовні справжньою жабою! Дослівно. Уста широкі, опущені кутиками донизу, габсбурзький великий ніс. Крім того, мав під п'ятдесят років. Це, річ ясна, не перешкоджало йому упадати ласо за жінками. Князь був попереджений щодо Клавди, а панну ніби гедзь укусив! Не хоче ні з ким говорити, ні до кого усміхатись, нікому відповідати на запитання, просто не знає нічого, крім одного ад'ютанта. Бідний хлопчик, хоч вона йому теж сподобалась, аж мінився від сорому і страху. Ладний відректись її, аби тільки не накликати гніву князя. Благає її поглядами, трохи не плаче, щоб вона не звертала уваги на нього, а Клавда, хоч і прекрасно розуміє сигнали хлопчика, як на злість, не хоче чи не може утриматись. Нарешті, улучивши хвилину, шепче їй ад'ютант у розпачі: «Ви мене погубите. Князь сердитий. Він думає…» — «Він добре думає», — сміється Клавда і злегенька ударяє збентеженого хлопчика віяльцем по плечу.