Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
Голос пані Бровко підскочив угору, як на пружині:
— Прошу вийти й не стриміти мені під дверима.
Писклявий чоловічий голос, що, без сумніву, належав Шварцові — дрібному біржовому посередникові, в якого Безбородько підчепив колись на три дні невелику суму, піднісся й собі:
— Я дуже перепрошую паню пулковнікову, але я стою собі у сходовій клітці, а не у панинім салоні.
Безбородько вирішив, що найкраще буде, коли він вийде і покладе кінець цій неприємній сцені.
Звичним рухом підтягнув ремінь на штанях, поправив краватку,
— Пані добродійко, таж я дома! А, — ніби щойно помітив Шварца, — пан Шварц тут? Ви до мене, пане Шварц?
— Пан доктор знають найкраще, до кого я, — похитав сумно головою єврей.
— Прошу, пане Шварц!
Як тільки причинив двері до своєї кімнати, в нього відразу змінилося обличчя, і він без натяків атакував маклера:
— Що то має значити, Щварц? Як ви сміли прилізти аж сюди? Таж вас кожна дитина знає… Що собі подумає про мене моя господиня, пані Бровко? Ви знаєте, що ви зіпсували мені репутацію? Га? — він не кричав (пані Бровко ж за стіною), а сичав, то прискаючи до маклера, то знову ніби втікаючи від нього.
Шварц дивився на Безбородька слізливими очима і тільки похитував головою.
— Чого ви, власне, хочете від мене, Шварц? — нарешті більш спокійно заговорив Безбородько.
Єврей посміхнувся болісно:
— Як пан доктор можуть навіть щось таке питати? Що я хочу? Що я можу хотіти від такого пана? Я не хочу нічого… Я хочу тільки назад свої сто злотих. Пан доктор позичили їх на два дні, і тому я дав їх без векселя… А тим часом минає вже другий місяць, а пан доктор навіть не ласкаві показатись. В мене жінка захворіла…
— Лишіть свою адресу, то загляну до вас, — Безбородько кинув тоном, що не допускає заперечень. Йому спало на думку, що, можливо, ті сто злотих сплатить Шварцові лікарськими візитами.
— Пощо пан доктор мають турбуватись? Її вже не такі лікарі, я дуже перепрошую, оглядали. Їй треба виїхати до Моршина, а більше їй нічого не треба. Я просив би, щоб пан доктор повернули мені борг… Я вже не хочу процента…
Безбородька розізлила така зовнішня безпомічність маклера.
— Слухайте, Шварц, який дідько казав вам на біржу пхатись? Та з вас такий маклер, як з клоччя батіг!
Шварц винувато звів ліве плече:
— Пан доктор правду кажуть. Моя Гітля те саме мені говорить: але то так, пане докторе, мій прадід був маклером, дід був маклером, тато теж — чим же я мав бути, як не маклером? Але бог добрий, якось так дає, що лише з порядними людьми маю справу… З паном доктором, я дуже перепрошую, перший такий неприємний випадок…
Безбородька розсмішила така наївна безпосередність.
— Слухайте, Шварц, я ваші гроші віддам з процентом.
— Я не хочу процента, пане докторе, — замахав руками Шварц, який передчував, що знову заноситься на зволікання, — я хочу тільки своїх голих сто злотих.
— Дістанете сто злотих і процент, — сказав авторитетно Безбородько, — але мусите ще трохи зачекати.
— Ой пане докторе, не говоріть
Шварц не зводив з Безбородька благальних очей.
— Що робити мені з вами, Шварц? — запитав його Безбородько, ніби радився з Шварцом про нього самого. — Хочете поручителя? — додав тільки, аби виграти час і придумати щось інше: наперед знав, що це виключено. Не стане ж він у цю справу ще й третього вплутувати.
— Так, — вхопився за слово Шварц, — хай буде поручитель. Тільки, пане докторе, я дуже перепрошую, але хай це буде… від нашої віри. Я не скажу, що наші — то вже самі порядні, але ви знаєте, як то кажуть, свій коли не заплаче, то бодай скривиться.
— А кого ж я знаю від вашої віри? — спалахнув Безбородько, якому слова маклера видались надто зухвалими.
Шварц подивився на Безбородька і для чогось погладив себе рукою по грудях.
— Є один чоловік, пан доктор його знають…
— Суліман?
— Так єсть, пане докторе, Суліман. Як Суліман скаже, що Шварц може зачекати, то Шварц буде чекати і місяць, і довше. Але хай це вийде від Сулімана… — помітивши іронічну гримасу на обличчі Безбородька, Шварц швидко додав: — Я знаю, що пан доктор собі думають. Пан доктор думають, що Суліман — то багач… такий собі єврейський магнат… що якби захотів, то міг би жити у віллі при Огородовій, а я — то лапсердак… Воно так, пане докторе. Суліман багач, а я лапсердак… я це знаю, перепрошую, і без пана доктора… Я знаю, що він збагатився не тільки на ваших, але на його грошах багато сліз і від наших людей… Та Суліман, хай він собі буде, який він хоче, але він, я перепрошую пана доктора, він має слово. В нього слово — мур. Цемент. Пан доктор розуміють? І коли він скаже мені: «Не бійся, Янкель, як тобі доктор Безбородько не віддасть сто злотих, я тобі з своєї кишені заплачу», — то він, щоб моя жінка була така здорова, так і зробить.
— Добре, — коротко закінчив Безбородько, — поговорю з Суліманом.
Характеристика Сулімана, подана Шварцом, підбадьорила Безбородька. З'явилась навіть охота до жарту.
— А як там буде з Моршином пані Шварцової?
Шварц не зрозумів, що з нього глумляться.
— Пане докторе, моя жінка вибирається до того Моршина вже два роки. Як спізниться ще на два місяці, то нічого не станеться.
— За два місяці буде вже там по сезоні.
— То тим краще. Поїде собі, як буде тепло, навесні…
Йдучи до Сулімана, Безбородько, незважаючи на присмерк, узяв про людське око ще й свою довгасту лікарську валізочку.
Безбородько натиснув клямку і опинився у сінях. Було темно, і пахло рибою.
Збоку відчинились двері, і показалась жіноча голова.
— Чи Суліман дома? — запитав твердо Безбородько.
— Я зараз скажу, — промимрила старечим голосом голова й зникла. По добрій хвилині появилась знову: — Син зайнятий. Але він просив запитати про прізвище вельможного пана.