Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
Молоді й старі, всі в білих, чорним вишиваних сорочках були схожі одне на одного, як житні колоски на лані, але для неї залишились чужими.
В неділю вибралася вона разом з ними до церкви. Хоч воліла триматися біля своїх, люди розступилися перед нею так, що вона зайшла аж під вівтар між пани. Священик, молодий, нежонатий, звернув на неї увагу.
Після відправи її знову обступили свояки. Пополудні почали сходитись до тітки Марії дальші родичі з околичних сіл і односельці.
Не насмілювались говорити їй «ти». Всі вживали смішної
— Ми вже думали, що то забулося про своїх. Такі роки… гей-гей… Нічого не писалося… ніколи не давалося про себе знати…
«Боже, — думала з гіркістю Олена, — стільки їх, а дали мамі марно загинути».
Дівки їхнього роду пахли любистком. Натиралися ним під пахвами, затикали за пояс. Спати пішли всі під оборіг на сіно, а її залишили у святково затишній, задушливій кімнаті. Під стелею висів ряд засмучених чорних святих. Від них теж несло любистком і засушеним чебрецем.
Олена не могла заснути. Намагалася відчинити вікно, але воно трималося міцно, по-господарському.
Задихалася від важкого повітря і власних думок.
Хоча б скоріше почало світати! Коли здавалося, що вже не засне, до неї прийшла покійна мати.
«Ти мусиш їх полюбити, — сказала мати, — бо вони — це я. Чи ти й до мене була б такою чужою та неприступною?»
«До вас — ні, — навіть у думці викала мамі Олена, — до вас, мам, я такою не була б, але ви більше любили тата, як мене, і за це маю жаль на вас».
Мама зробилася мала, як польовий коник. Сіла на скриню в її головах і бубоніла:
«Ти говориш так тому, що не знаєш свого батька. Якби ти знала, який він був! Може, й ти колись отак любитимеш, але я не ганитиму тебе за це».
Потім мама танцювала у весільному вінку, і така курява збилася, що не було чим дихати.
На другу ніч упросилася спати разом з усіма в стодолі й стала ще мовчазнішою. Подушки були вишивані грубим настеленим візерунком. Вранці Олена встала з відбитком тих квітів на обличчі.
— До тебе, Оленю, прийдуть гості. Приберися ладно! — сказала одного вечора вуйна і посміхнулася так, що Олені стало соромно за вуйнине сиве волосся. Проте, призвичаєна до послуху, скорилася.
Гостями був сусід, що повернувся з Канади і тепер ставив у селі хати під бляхою. Ходив по селі і чванився тим, що з шістьох односельчан, які з латками поїхали в еміграцію, він один повернувся з грішми.
Був ні гарний, ні поганий, ні старий, ні молодий. На Олену справив враження людини, яка живиться сирим м'ясом. Такий був червоний. Не знявши капелюха з голови, міцно потиснув він Олені руку й з першого слова почав нарікати на сільські взаємини, на свою самотність, на простацтво тутешніх людей.
Хотів, наприклад, купити собі авто, але хіба тут є відповідні шляхи для цього? Тепер має нову журу: треба йому на гвалт женитися, бо ж для кого ставить хати? Там не хотів женитися, хоч не одна міс пішла б за нього з підстрибом. Але то не для нього. Признатися щиро, тамтешні жінки не вміють борщу зварити. У своєму селі
Не ганяється він за маєтком, як хтось собі думав би. Ні. Слава богу, може взяти собі жінку в одній сорочці, але мусить бути відповідна, бо ж і хати (вперто притримувався множини), які ставить, — теж відповідні.
Олена з чемності притакувала. Приходив отак ще кілька вечорів. Бентежило Олену й те, що свої нишком зникали із світлиці, як тільки він появлявся на порозі. При тому вони поводилися так, ніби робили це, погодивши з нею. «Мамо, мамо! — плакала вночі Олена. — Ви знали таке велике кохання, — мене ж хочуть зіпхнути з берега в прірву. Ви бачите, мамо, що діється, і нічого не кажете на те».
Та мама вже не являлася. Одного разу почулося Олені серед ночі сюрчання польового коника. Схвильована, звелася на лікоть і прислухалася до пітьми. Дарма. Були то лише слухові галюцинації.
Канадець приходив тепер пізніше, а виходив десь близько півночі. Від нього тхнуло гаром доморобного тютюну і терпким чоловічим потом.
— Чого панна так стидається мене, ге? — самовпевнено хихотів він, коли Олена, не витримуючи його настирливого погляду, відвертала голову. — А як панна та вийде заміж і треба буде спати з мужем під одною периною, то що тоді, ге? Але це нічого… нічого… — заспокоював її. — Я люблю, коли жінка соромиться. Так мусить бути…
Одного вечора приніс з собою пляшку вина й півлітра горілки.
Це був останній і найстрашніший для Олени вечір у маминої родини. Не тільки тому, що напосілися на неї, неначе вороння на безборонне курча, але головне через те, що з уст того неотеси почула такі речі про свою маму, про які ніколи не повинна була знати.
Лежала у своїй кімнатці вже вдома, а тітка Ладикова сиділа на краєчку ліжка й випитувала:
— А все ж таки, що там сталося у твоєму роду? Ачей же повинна ти мені розповісти.
Олена розплакалася і сховала обличчя в подушки. То не були сльози гіркого жалю чи невигоєної кривди, як могла припустити Ладикова. Околиці з нивами споловілої кукурудзи, люди в білих сорочках, хати під бляхою, навіть брутальні зальоти канадця — все це було на сто миль від неї. Наче поганий сон. Але плачу, що впав на неї, немов раптова злива, Олена не могла стримати. Миготливо-солодке й водночас болюче передчуття нового, незнаного, що неухильно ось-ось мало прийти, навістило Олену і зневолило її.
Воно так і сталося. Ще тієї самої осені познайомилася вона з Орестом Білинським.
Одного осіннього надвечір'я просто не можна було обігнатися від мух. Тільки котра вжалила, то відразу лишала по собі кривавий слід. Тітка Ладикова казала, що мухи так казяться перед близькими приморозками.
Олена сиділа з Ладиковою під хатою і лущила квасолю «ясьок». Хвірткою з городу надійшов Ладик і поставив перед Оленою два кошики, один більший, другий менший, прикриті листям папороті.
— А це що? — запитали в один голос Ладикова й Олена.