Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
Нам стало потрібно грошей. Це єдиний фактор, що має тепер значення в нашому житті.
Минулого тижня довідались, що через неуважність комірне за дім (сто двадцять п'ять злотих щомісячно!) не заплачено за минулі три місяці.
Зонька (як звичайно) не стрималась у першу хвилину і накинулась на господаря, мов квочка:
— Це неправда! Це неможливо! Ви дуже помиляєтесь, коли думаєте, що ми дозволимо шантажувати себе!
Найнеприємніше те, що правда була таки за господарем, і нам довелось вибачатися та ще просити, щоб він ласкавий був цю неточність зберегти в таємниці, а ми з свого боку постараємось
Зоня не знаходила слів для обурення:
— Що за хамство! Боже, як люди можуть так по-свинському поводитись!
— Ти про кого? — запитала Оля флегматично. — Про себе чи про нього?
— Мамо! — зойкнула істерично Зоня, але мама вже лежала у спочивальні з компресом на чолі.
Мій майбутній швагер нараяв нам піднаймача — свого товариша, теж лікаря.
Між іншим, я собі зовсім інакше уявляла того Безбородькового товариша. У моїй уяві мав це бути низький на зріст, брилуватий, з плоским носом чолов'яга.
Того, що прийшов оглядати квартиру, я чомусь полічила за пана електрика.
— Чи міг би я оглянути кімнату? Приходжу з доручення доктора Безбородька.
— Ах, так…
Голос низький, трохи невиразний. Обличчя ніби гарне, але несимпатичне. Високий. Можливо, що без одягу худорлявий, а так, з ватою на плечах, тільки стрункий. Колір волосся і шкіри на обличчі темно-русявий.
Кімната, яку ми вирішили здати в найми, — одна з найкращих. Окремий вхід, вікна на південь, тераска. Проте він якось не дуже захопився нею. Перше, на що кинув погляд, — це пожовклі, ніде правди діти, фіранки.
— Це зніметься, — сказала я, маючи на думці і на кінчику язика: «і випереться», але він випередив мене:
— Вистачить штор…
Правда, він лікар. Може, тому не задовольнився моїм: «Є також ванна», а забажав оглянути її сам.
Це місце йому сподобалось. Перед виходом з дому мої сестри мились тут, і тепер вся кімнатчина пахтіла приємним туалетним милом і зубною пастою. Чотири волохаті рушники висіли на шнурі. Шість, кожна іншого кольору, щіточок до зубів стриміло в склянці. Це, здається, й вирішило справу.
— Я потребую багато спокою, — сказав похмуро, а по хвилині запитав нетактовно: — У панства, здається, жалоба?..
Наші повернулися з доктором Безбородьком.
О, цей сам не потребує спокою і не дбає про спокій інших. Увійшов до хати бундючно, ведучи за собою п'ять жінок, поважний, авторитетний, рухливий, чепурний, одне слово — джигун. Наші, чорні й журливі, виглядали при ньому, ніби курочки з породи зеленоніжок.
— Пхе, яка задуха!
Не питаючись нікого, доктор підбіг до вікна і відчинив його навстіж.
Мама заметушилась і побігла відчиняти вікна в сусідній кімнаті. Пригадавши собі щось, запитав мене Безбородько чванливо:
— Чи заходив сюди Север? Я йому казав, щоб зголосився між четвертою і шостою…
— Той лікар? Так, був…
— Ну і що? Сподобався тобі?
Безбородько говорить мені одній, річ ясна, за винятком Катерини, — «ти», сама не знаю, яким правом.
— Ні! — сказала я правду.
— Ов, а то чому? — розсміявся.
«Чому»? Важко пояснити, чому деякі люди з першого погляду нам подобаються, інші ні. Це була добра нагода для того, аби
— То прихована бестія… Хоч застерігаюсь, мої пані, лікар з нього може бути добрий! Проте поки що йому треба багато практики. Практика, мої пані, в нашім фаху… Але що я хотів сказати? Ага! Голодні повоєнні часи у Відні. Було таке, мої пані, що жилось на одній чорній каві… Чорт знає, як він це робив!.. Досить, що в нього можна було завжди знайти хліб, а часом навіть і до хліба. Одне слово, Север Мажарин найменше з нас, ауслен-дерів [111] недоїдав. Але точно знаю, що з дому йому не допомагали. Батька давно втратив, а мама — бідна міщанка… І як ми до нього не підходили, щоб викрив нам таємницю, як дає собі раду, — даремне. Або мовчав похнюплено, або свистів по-дурному.
111
Іноземців (з нім.).
— Може, мав яку кухту, що годувала його, — грубо зауважила Зоня.
— Ми самі так гадали, але ні… Виявилось, не було нікого. Припускаю, що мав якесь нічне заняття, якого соромився…
— Можливо… — притакував хор курочок.
Враз доктор пригадав собі, що я недавно здала матуру. З огляду на свіжу жалобу, мій іспит на атестат зрілості став чистою формальністю.
— А… а… мої гратуляції! Ну, що далі думаємо робити?
Що далі? Про яке «далі» може думати сирота по священику, мама якої по великих труднощах і ласках «з огляду за заслугу блаженної пам'яті отця Аркадія» має вісімдесят злотих місячної пенсії, тоді коли за комірне треба платити сто двадцять п'ять злотих. Правда, має ще якісь акції та цінні папери, але я особисто чомусь щораз менше вірю в їх реалізацію.
Мені хотілось відповісти Безбородькові ущипливо, їдко, але я відчула на собі застережливий, занепокоєний погляд Катерини і сказала з викликом:
— Буду студіювати!
Доктор звів брови, ніби не зовсім довіряв моїм словам:
— Так? А що гадаєш студіювати?
— Медицину! — бахнула я, хоч ніколи, навіть за життя батька, не мала такої думки.
— Ого-го! Не так скоро, моя панно! На медичних факультетах по всіх університетах Польщі заведено нумерує клявзус [112] .
112
Обмеження для молоді непольського походження при вступі до вузу (з латин.).
— Овва! То поїду за кордон. От хоч би до Грацу!
Неля не могла витримати й вийшла, а я навіть не почервоніла.
Того вечора він засидівся допізна.
Чи мені так здавалося, чи він справді був ніжніший до Катерини і якийсь ніби уважніший до мами.
У всякому разі, того вечора, перший раз після відходу татка, в нашому домі повіяв лагідний, доброзичливий настрій. Гомоніли інтимно, півшепотом, доктор був настільки ввічливий, що вислухував до кінця думки інших, а мама, чи то забулась, чи просто підсвідомо, навіть усміхнулась раз чи два.