Шхуна «Колумб» (Ил. Є. Семенова)

Трублаїні Микола Петрович

– Якова Степановича нема дома, – ніяковіючи, прошепотіла дівчинка.

– А ми до тебе, а не до нього. Сьогодні ж ти іменинниця… Не знаєш? Сьогодні рівно вісім років, як ти з'явилась на Лебединому острові. Так, так… Це трапилось саме в цей день.

– От через це ми й приїхали тебе провідати, – сказала Люда, взяла Знайдину руку і потиснула.

– Щоб здійснились всі твої бажання і щоб росла, міцніла, жила тисячу років! – побажав Левко.

Знайда знов глянула у хвіртку.

– Та що там таке? – спитав Левко, теж повертаючи туди голову.

– Щось

із свинею сталося, – тихо промовила Знайда.

Рябий підсвинок спокійно пасся на шпориші, а чорний лежав на землі і жалібно, ледве чутно рохкав. Напівзаплющені очі дивилися мутно, з рота виступала піна. Підсвинок часто й важко дихав. Знайда широко одкритими очима дивилась на підсвинка. Помітивши її переляк, Левко шепнув Люді: «Боїться інспектора», – і, схилившись над підсвинком, став його розглядати.

– Чума, – безапеляційно констатував Левко; він чув, що свині хворіють на цю хворобу.

Дівчина мовчки недовірливо подивилась на нього.

– Віджени свого рябого, щоб близько не підходив, а то заразиться, – порадила Люда.

Знайда одігнала рябого. В цей час з хати вийшов Анч. Він чув гавкання Розбоя і крики кількох людей на подвір'ї, а тому облишив лабораторні справи й поспішив глянути, що діється у дворі. З присутніх фотокореспондент знав лише Люду. Він радо привітався до неї. Дівчина назвала йому своїх супутників і розповіла про здохлого підсвинка. Анч пильно подивився на підсвинка, метнув очима по траві, помітив папірець, якого перед тим викинув, і погодився з Левком, що то, напевне, чума.

– Знаєте, – звернувся він до Люди, – я тільки що друкував учорашні знімки… Вже можу дещо показати.

– Зараз же показуйте, – вимагала дівчина. Знайда повернулася до них. Левко взяв її за руку і сказав:

– Ну, запрошуй нас до хати. – І сам повів дівчинку до дверей.

У хаті Левко поклав на стіл клунок і, розв'язуючи його, звернувся до Знайди:

– Ось тобі мої подарунки, Ясочко.

Він вийняв з клунка і поклав перед Знайдою плаття, білизну і плащ.

– А це од мене. – Люда поклала на стіл пакет і витягла з нього сандалі, схожі на її власні.

– І од мене теж, – урочисто проголосив Марко. В його пакеті знайшовся простенький солом'яний капелюшок з блакитною стрічкою.

Знайда, очманівши, дивилась на все це. Анч теж нічого не розумів.

– Це все мені? – запитала дівчинка.

– Все твоє, Ясочко, – ствердив Левко.

– Ану вийдіть-но звідси, – звернулась Люда до мужчин. – Ми на кілька хвилин залишимось самі.

Марко й Левко вийшли з кімнати разом з Анчем, пояснюючи йому, яке сьогодні у Знайди свято.

Анч виніс з комірчини кілька мокрих ще фотографій, скаржачись, що немає спирту, щоб їх швидко висушити. Потім навів свою «лейку» на співбесідників і кілька разів клацнув.

Він розповів, чого приїхав на Лебединий острів, сказав, що дістав у рибній інспекції листа до Ковальчука, але тут йому не подобається. Він хотів би оселитись у рибалок в Соколиному, навіть більше – він охоче поплавав би з ними на шхуні по морю.

Незабаром

на подвір'я вийшли Люда і Знайда. Але чи Знайда це? Замість лахміття – одягнена у плаття з короткими рукавами, на ногах сандалі, на голові новенький капелюшок. Плаття було для неї трохи широке, але загалом переодягнення надзвичайно змінило її. Десь наче зникли ті гострі, вугласті риси постаті, що асоціювалися з уявленням про дефективність.

– От так Ясочка! – замилувався Левко, ступаючи крок їй назустріч.

Анч, здається, був найбільше вражений. Якась тінь тривоги майнула по його обличчю, коли він глянув на дівчинку.

У нього промайнула думка: чи справді ця дівчинка така вже дефективна, щоб її можна було абсолютно не боятися. Та Знайда глянула на Анча таким заляканим і отупілим поглядом, що він заспокоівся, посміхнувся і зараз же сфотографував її. Дівчинка розмовляла мало – вона явно була чимось збентежена.

Компанія збиралась їхати; Анч спитав, чи не візьмуть вони його до Соколиного.

– З охотою, – відповів Левко.

Фотограф швидко зібрався і разом з усіма пішов на берег, де Андрій Камбала, дожидаючись їх, дрімав на кормі шхуни.

Прощаючись із Знайдою, Люда попросила дівчинку обов'язково прийти до Соколиного, а Левко обіцяв незабаром заїхати до неї та радив не впадати в розпач з тим поросям, бо хіба ж вона винна, що чума напала. Од цього жодна свиня не застрахована. Хай так і скаже своєму Якову Степановичу.

Шхуна відплила від берега. Люда помахала Знайді рукою. Дівчинка відповіла їй так само, повернулась і пішла додому. З моря доносився спів:

Співай нам, вітре, веселих пісень,Хай хвилі розкажуть нам казку.Ми рибу зберемо в зав'язку,Сьогодні рибальський наш день.

XIV. Купання в морі

– Ви знаєте, – сказала Люда фотографові, – сьогодні я на «Колумбі» виходжу в море. Дядько Стах погодився взяти мене в рейс. Каже, подивлюся, яка з тебе морячка та рибачка. Він мене призначив помічником Марка, другим юнгою.

– Це дуже цікаво, я просто заздрю вам. Мені теж хотілося б сьогодні виїхати на «Колумбі», але, за моїм планом, я сьогодні фотографую Соколине і побут рибалок. Другим разом сподіваюся обов'язково поїхати з вами. Ви тоді вже матимете стаж і виглядатимете досвідченим морським вовком.

Люда у відповідь дзвінко розсміялася. їй було хороше й приємно стояти на палубі шхуни, відчувати гаряче сонце, милуватися простором бухти, краєвидом острова і слухати приємні слова. Анч їй подобався. Він розумівся на багатьох речах, а особливо на спорті, якому вона приділяла багато уваги. Дуже легко він підтримував веселу розмову.

– Гаразд, – сказала Люда. – Але треба спитати мого прямого начальника. Марку! Ти не заперечуєш?

Юнга, не дивлячись на фотографа, – він чомусь відчував до нього антипатію, – відказав.