Шхуна «Колумб» (Ил. Є. Семенова)
Шрифт:
Тим часом Анч знов захопив Люду, на превелику досаду багатьох червонофлотців. Під час танців фотограф спитав дівчину, чи їде вона кататися на «Колумбі».
– Безперечно, – відповіла вона. – Рівно о дев'ятій вечора ми виходимо в море. Ви з нами теж?
– Обов'язково. Але мені ще треба побігти додому перезарядити касети.
– Робіть це швидше, бо надвечір погано фотографувати.
Минуло години зо дві по обіді, старші соколинці вже встигли подрімати й повернулися подивитися на танці. Знов прийшов і професор. Біля нього стояв старий Махтей, курив свою люльку і щось розповідав. Танці
Додому він пішов через виселок, несучи в руках апарат, футляр з касетами й портфель, який привіз йому Ковальчук з Лузан.
Люда потанцювала з червонофлотцями, але вже відчула втому й вирішила спочити. Вона сіла на камені поруч інших глядачів і почала озиратися, шукаючи поглядом Марка. Поблизу Грицько пробував танцювати в компанії однолітків. Дівчина покликала хлопчика й спитала, чи не бачив він Марка.
– Лежить під вербою, коло хати дядька Тимоша – ондечки. – Хлопець показав на вербу, метрів за триста від них.
Справді, Люда знайшла там самітного Марка.
– Чого ти скис? – спитала вона, підійшовши до нього. Хлопець зрадів, побачивши її біля себе. Проте видно було, що йому чогось досадно.
– Добре фотограф танцює? – спитав він.
– Чудово. Але сам він якийсь неприємний: мара його знає чому. А чого ти не танцюєш і взагалі став якийсь сам не свій? Весь Лебединий острів святкує, а тебе не видно.
– Положим, не весь. Батько мій маяка не покинув. Ну, і ще двох людей не видно.
– Кого?
– Знайди, хоча це й не так дивно, і рибного інспектора. Ти бачила його?
– Ні.
– Слухай, Людо, я от лежу й думаю про Шерлока Холмса. Ти ж читала про нього? Мені хотілося б зараз на якийсь час Шерлоком Холмсом стати. Як ти думаєш, чому цей фотограф у Ковальчука спинився?
– Не знаю.
– Я теж не знаю. Але мені не подобається ні він, ні Ковальчук. Кілька днів тому…
І Марко розповів про свої спостереження над поведінкою Ковальчука в Лузанах та про випадок з іноземцем і газетою.
– Отже, я вирішив наглядати за цими людьми.
Люда сіла біля Марка, і вони балакали понад годину, перебираючи в пам'яті різні випадки підозрілої поведінки Анча й Ковальчука. Власне, нічого такого вони не пригадали, але сумнів зростав.
– Треба й далі стежити, – зробив висновок Марко.
– Знаєш що, – сказала Люда, – я думаю, нам допоможе Знайда.
– Це правда.
– Хочеш, підемо зараз до Ковальчука й запросимо Знайду на свято. До речі, довідаємось, де інспектор.
– Гаразд.
– Тільки давай іти так, щоб не зустріти Анча. Він пішов туди перезаряджати касети.
– Щось довго його немає, – зауважив Марко. – Скоро сонце зайде, яке ж тоді фотографування?
– То пішли.
– Єсть, капітан!
XIX. Анч здійснює свої плани
Фотокореспондент влучно вибрав потрібний йому час. У висілку він не зустрів жодної живої істоти, а коли зайшов на подвір'я Стаха Очерета, то лише злякав курку, яка щось дзьобала коло дверей хати. Анч поторгав двері – вони були зачинені на засув. Відчинити їх було не важко. Він витяг з портфеля дротину, загнув
Анч працював впевнено, швидко, але без зайвої поспішності. Вперше побачивши портфель Ананьєва, він вирішив був підмінити його, ще не знаючи, як це вдасться йому здійснити. Але обставини склалися на краще: він міг би навіть не підмінити, а просто забрати портфель або те, що було у нім. Та вирішив, що зручніше забрати портфель, залишивши замість нього свій, напханий старими газетами. Так можна було сподіватися, що зникнення паперів виявиться не раніш, як наступного дня.
Анч пам'ятав слова Ананьєва про те, що розв'язання технічної проблеми добування гелію з торіаніту лежить у його портфелі. Згодом, одвідуючи професора і оглядаючи кімнату, він остаточно переконався, що головніші папери зберігаються саме у портфелі, бо на Лебединому острові Ананьєв міг не боятися за них. Підміна портфеля відібрала десять-п'ятнадцять секунд. Анч оглянув востаннє кімнату і, не знайшовши більше нічого, вартого уваги, вийшов і старанно зачинив двері та засунув їх на засув. Стежкою через садок він вискочив на вулицю і подався до хати Ковальчука.
Курка знову підійшла, до дверей і спокійно продовжувала визбирувати розсипані кришки.
Анч повернувся додому майже разом з Ковальчуком. Останній приїхав з Лузан через Зелений Камінь. В руках інспектор ніс корзинку, замкнену на колодочку.
– Молодці, – сказав фотограф, побачивши ту корзинку. – Вони за те, що зуміли передати, а ви за те, що зуміли взяти.
– Ви знаєте, що тут? – спитав Ковальчук.
– Я просив цю штуку в попередньому листі. А лист є мені?
Інспектор подав Анчу пожмаканий брудний аркуш газети.
– Гаразд. Ну, ви спочиньте хвилин двадцять, поки я прочитаю… Сьогодні нам ще багато роботи.
Цього разу Анч не висилав Ковальчука з кімнати, а проявляв і розшифровував листа при ньому. Робив він це поспішаючи.
Тим часом Ковальчук покликав Знайду і наказав дати води вмитися та скоренько нагріти чаю, бо відчував себе стомленим. Холодна вода підбадьорила його, а міцний гарячий чай освіжив голову і заспокоїв. До чаю він підлив горілки.
Анч скінчив розшифровку і звів очі на Ковальчука. Знайда саме вийшла в сіни.
– Слухайте, Ковальчук, наші справи на дві третини закінчені. Сьогодні перед ранком, коли зайде місяць, ми будемо з вами на борту «Каймана». Залишаються, власне, останні хвилини. Зараз ви сядете у свій каюк і вирушите в Соколиний. Каюком пристанете до «Колумба», щоб було зручніше зійти на берег. Ви візьмете з собою цю корзинку і, переходячи через шхуну, залишите її там. Коли на «Колумбі» нікого не буде, а я певен, що там нікого не буде, бо весь екіпаж на святі, заховайте корзинку якнайкраще. Потім покажетеся між людьми і залишитесь там, доки «Колумб» та човни не вийдуть на прогулянку. Професор Ананьєв і його дочка збираються їхати на шхуні. Якщо професор передумає, зробіть все можливе, щоб він таки поїхав, інакше нам доведеться залишатися на цьому острові ще довго. Як тільки шхуна відійде, женіть каюком через бухту. Я чекаю вас біля нашої байдарки.