Широкий шлях
Шрифт:
Мiж старими тута ж вертяться дiти, намагаючись угадати, чого це старi так затурбованi. Мало що розумiв i малий Тарас Шевченко з того, що спiвав кобзар, проте i в нього ворушилось у грудях щось гаряче i завмирало чогось маленьке серце.
Вирядили кобзаря, погомонiли, почали розiходитися. Вертається до своєї хати i дiд Iван з своїми гостями. Сiдає, зiтхнувши, за стiл дочитувати пекельнi муки святої Варвари, Євстафiя Плакиди. Цiкаве життя, аж дух захоплювало. Тiльки не тi вже думки в слухачiв - видно по гарячих очах. Ще цiкавiше. Сидять, як у якомусь снi. Хтось мимохiть перебиває читання.
– Що правда, то правда - мучили й тодi добре, тiльки усе ж, мабуть, на палi
– Не додумались, - одкашлянувшись, додав, мов прокидаючись од сну, хтось другий i засмiявся.
– Або, кажуть, пекло!
– раптом, одсунувши убiк книжку, мiняє тон сам читач. Святобливий вираз - як вiтром здуло з його обличчя. Мов i не вiн.
Не на тiм свiтi, на цiм розвели його пани над нашими душами. Пан - гiрше чорта, той не видумає на людину такої муки, як пан. Ну, вже як i їх попадуть у руки - не помилують. Народ терпить, а як терпець увiрветься - хай тодi не просять - не помилують.
Раптом слухачi мов ожили, очi в усiх заграли. Один за другим:
– Дiду Iване, а розкажiть про Колiївщину!
– Еге, про Залiзняка та Гонту!
– Про гайдамакiв, ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках.
Дiд замрiяно:
– Еге ж! Гайдамаки! То були люди!
– одсунувся далi од книжки, тряхнув чубом. Каже:
I святе письмо лежить забуте, дiд починає розповiдати про тi часи, коли гайдамаки панiв рiзали та палили, як ножi святили, як вирiзували Умань. Слухали сусiди, нiмiли од жаху, чуб здiймався вгору.
А то чиї там оченята горять у кутку на припiчку, як iскри? I не дише.
– Тарасику, i ти тута? Iди, сину, надвiр гуляти, чого ти мiж старих затесався? Тобi ще рано таке слухати.
Тарас крутить головою: "Не хочу!"
Дiд:
– Хай слухає, виросте - своїм розкаже дiтям та онукам.
I не виходить до самого вечора. А вночi не спить, ворочається.
Мати:
– Чого не спиш, Тарасе?
– Мамо, гляньте: нiби щось горить у панських будинках?
Мати злякано до вiкна:
– Де? Вигадуєш, нiчого там не горить. То мiсяць... що це тобi в голову зайшло? Спи!
Перегодя знову:
– Мамо, а де тепер живуть гайдамаки?
– Якi там гайдамаки? Наслухався, що старi говорять, а тодi щось йому увижається, не спить! Це, мабуть, ходив сьогоднi до дiда? Еге ж - ходив?
– До дiда...
– Я ж так i знала. То ж дiд теє розказує, що давно колись було, не тепер. Тепер гайдамакiв уже немає. Половили та повбивали. Спи.
А на ранок в хлопця з насоняшничини рушниця за плечима, в руках загнута з лозини шабля. Ходить у бур'янi, рубає панам мечем голови з плечей. Пiдiйде до коров'яка: "Ти пан Дашкевич?", - "Я! Прости! Не буду!" Летить голова з плiч. До другого: "Ти пан Висоцький?.." - летить голова. Стоїть будяк, чорний, аж свiт отьмарює. "А це буде їх цар". До нього: "Проси! Не хочеш?" - i царева злетiла з плiч голова, як галка. Бiжить Оксана, умита, чепурненька.
– Тарасе, що, ти робиш?
– Який я Тарас? Я - гайдамака!
– Що ж ти тут робиш?
– Не заважай! Бач - панам голови рубаю.
– I я! I я!
– Ну, добре, хай i ти будеш гайдамачка. На рушницю, стрiляй.
– Бере, цiлиться в будяк.
– Бу-бух!
– Трах! бах! рубай! бий!
В бур'янi закипiла вiйна - тихий вiдгук далекої гайдамаччини.
– Оксаночко,
Звенигородщина - спiвучий куток України, в ньому Кирилiвка не останнє в цьому село. Тарас Шевченко ще змалку купався у тих вiршах невiдомих поетiв, що звуть їх народними пiснями. Батько сам чумакував, часто про того чумака, що занедужав у дорозi (спiвав), тiтка - про сербина, що намовив дурну дiвку отруїти брата. Обiщався сватать, а як отруїла, заспiвав їй iншої:
Як же тепер сватать, Що ти тепер гiрше ката, - Що ти тепер гiрше ката, - Отруїла свого брата...Сестра Катря - на городi од початку до краю виспiвує легенду про брата та сестру, що звiнчалися, не впiзнавши одне одного, потiм виросли цвiтами:
Пiдем, сестро, горами, Розвiємось цвiтами. Ой ти зiйдеш - синiй цвiт, А я зiйду - жовтий цвiт... Будуть люди цвiти рвать, Будуть з нас грiхи знiмать.Прийде вечiр - всi улицi в селi аж гудуть пiснями: на однiй - про ту Марусю, що з-за моря зiлля бажала, на другiй - про те, як пiдмовляють козаки з собою дiвку, десь ще на одному - не то спiвають, не то вичитують тягучим голосом - сiм загадок. Ранком вийдеш за село. Там, вибираючи коноплi, бабуся шамкає беззубим ротом баладу про лиху свекруху, що закляла невiстку, i та стала тополею:
Не вибрала льону, не пiшла додому, У чистому полi заночувала. До бiлого свiту тополею стала...Там чабан на горi про своє бурлацьке життя вигукує на весь степ:
Та нема гiрш нiкому, Як бурлацi молодому.А почнуть грати в селi весiлля - цiле море пiсень. Сумних i веселих, до танку - всяких... Ще до ладу говорити не навчившись, Тарас уже пiдспiвував старшим, а було йому рокiв вiсiм-дев'ять - з дiвчатами на колодках витягував, якої не почнуть.
А часом коло ворiт заведуть з Катрею, - обоє голоснi - луна на все село iде:
Iще сонце не заходило, Наступила темнота...Iшов якось дяк од титаря, косоокий, величенний, старi люди казали - на запорожця скидається, спинився, слухає:
– Що воно ото за пiдголоска виводить, не розбереш - хлопець чи дiвчина?
– питає людей, що сидять на призьбi.
– То так виводить мiй Тарас, - обiзвався Григор Шевченко, що сидiв у гуртi.
– Малий, ще оченашу не знає, а до пiсень, як старий.
– Добрий спiвака вийшов би. Хоч би й до архирейського хору, - гомонить до людей дяк.
– Треба вже, щоб до школи посилали хлопця, а не на улицю.