Широкий шлях
Шрифт:
– Ач - то не докличешся в хату, а то побачила, що жених у хатi, то де й узялася, - не то пожартував, не то поглузував батько.
– Який жених? На чорта вiн менi, - сердито одказала дiвчина, - аби що вигадать.
– А чим не жених? Подивилась би на нього, - дядько одступив, нiби милуючись на хлопця.
Вигляд справдi був у Тараса не женихiвський: нестрижена бiла кучма, чорна сорочка, латанi бiлi штани. А замiсть чобiт - болото на ногах по самi закачанi колiна.
А ноги... Зразу не розбереш, що в болотi, нiби в чоботях.
– Знаєш,
Шевченко одчув образу, почервонiв, опустив очi.
– Це ви, тату, дурне вигадуєте, - оступилась Оксана, - що це вiн - нi до чого бiльш не здатний, що ви його в старцi посилаєте?
Батько сердито зиркнув на Оксану:
– Я знаю, що кажу! Отож мовчи краще.
– I, звертаючись знов до Тараса, спитав:
– Чи правду кажуть, що ви з своїм паном дяком у Мини кури покрали?
– Хто вам казав?!
– раптом загорiвшись, промовив Тарас.
– Люди казали, - невиразно проказав дядько. Оксана глянула злякано й суворо на хлопця, теж почервонiла i, взявши щось у запiчку, вийшла. Господар бiльше не обзивався до Тараса. Тарас трохи постояв, нiяково попрощавшись, пiшов iз хати.
– Так i скажи своєму дяковi!
– услiд почув вiн глузливий голос.
Казали, люди з нього будуть. Якi люди? Як зародився ледащом, так i помре ним. Ще стало гiрше на душi в Тараса. То хоч думка була радiсна про Оксану, а тепер i Оксана на нього.
– I чого мене понесло сюди, дурний!
– Вертався яром помалу, задуманий.
– Що ж - вона менi не пара.
Сiв пiд вербою, як не плаче. Аж чує, щось недалеко тихо спiває. Озирнувся, на тому боцi потiчка коло криницi стоять чиїсь вiдра. А далi зоглядiв - щось у червонiй плахтi iз жовтою на головi стрiчкою. Стоїть, зiпершись спиною на стовбур, мабуть, вичiкуючи, поки пiсля дощу вода в криницi вщолочає... Дiвчина спiвала стиха та виразно про того сироту-наймита, що не має в свiтi роду.
У Тараса були пiснi, як у кого коханки: завжди не одна, то друга бринить у грудях. Почує де-небудь, зразу запам'ятає всю од краю до краю, носиться з нею, виспiвує - чи гуляє, чи робить що, поки iнша пiсня не закриє цiєї. Пiсня про сироту, що поневiряється в людях, зразу сп'янила Тараса. Сам сирота, що зазнав уже людського глуму й потурання, вiн так i прикипiв до мiсця, дослухаючись до кожного слова цiєї пiснi. Щось у грудях почало битись, у горлi здавило. Зцiпив Шевченко зуби, щоб не заплакати, та де вже там йому, малому, змагатися з тiєю могучою i чарiвною силою! Народна творча стихiя вхопила, як обценьками, маленьке покривджене серце, завертiла ним, як вiтер билиною...
Вислухав i запам'ятав усю пiсню до словечка. I вже нi про що iнше не думаючи, наспiвуючи, спотикаючись й ковтаючи сльози, поспiшав вiн додому, щоб швидше списати пiсню в свою маленьку книжечку.
Уночi була гроза, а ранок видався ясний на диво. Небо чисте, лагiдне-лагiдне, що, дивлячись на нього, мимохiть осмiхнешся.
Рипнули вулишнi в школi дверi, i на порiг iзнову вийшов хлопець. Озирнувшись навкруги, чи нiхто не дивиться, вiн швиденько шуснув протоптаною стежкою в бур'яни. Стежка була покручена, проте хлопець iшов повною ходою, пригинаючись i струшуючи собi на шию й голову запашну, уже нагрiту росу. В гущавинi лежало кiлька потрухлих колодок. Колись їх вивезли сюди на огорожi та так, мабуть, i забули. Хлопець пiдмостив трави, сiв на колодцi i почав розгортати свiй зшиточок. В зшитку, розмережанi й розфарбованi вiзерунками, були списанi пiснi, щедрiвки, псалми, що їх бачив вiн у синьому зшитковi у свого учителя й хазяїна - дяка.
Нова пiсня, що почув вiн у яру од дiвчини, незабаром була вже написана i обмальована. Тепер непереможно хотiлось йому спiвати цiєї пiснi. Тут, наодинцi, щоб нiхто не бачив його i не чув, стиха, щоб, крiм його самого, не було чути, вiн завiв виспiваним, гнучким бархатовим дискантом:
Сирота втомився, На тин похилився, - Люди кажуть ще й говорять: Сирота напився...Кивав головою, пiсля того шепотiв, кусаючи губи;
"Так, так... вiн упився... а спитайте його, чи їв вiн що-небудь, чи пив... Спитайте..."
Не витримав - сльози бризнули з очей. Витираючи рукавом, крiзь плач шепоче:
– Бодай ви довiку пили стiльки, скiльки вiн пив у той день, коли в нього не було й рiски в ротi.
– Витер сльози, видавив iз носа. Чмихнув... Перегорнув сторiнку. I знову завожений, заплаканий, вже забувши, на повний голос:
Не закiнчивши, хлопець заридав - зарiв, не стримуючись, на увесь голос. Приказував:
– Так його, так... де ж сиротi дiтись, куди прихилитись, - в москалi його! Шкода, що не можна сонця заступити, щоб не свiтило сиротi, щоб слiз йому не сушило.... Ой люди, люди... Бодай вас...
Кiнчав пiснi i знову починав. I не було тому краю. Голос линув у яр i знову на гору i лунав по всьому селу.
– I що це воно спiває так гарно та жалiсно?
– гомонiли жiнки одна до другої, пiдсипаючи картоплю на городах.
– Дiвчина чи хлопець?