Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих
Шрифт:
Будинки стояли, немов примари минулого. Там і сям сиділи біля стін беззубі старики, стежачи незрячими очима за натовпами озброєних людей, що снував по вулицях. Осиротілі діти самотньо бродили по місту, злякано визирали з провулків. Вражає, наскільки швидко скрізь зникають залишки цивілізації, подумала Ніккі.
Крокуючи вулицями, вона раптом зрозуміла, як відчувала би себе вдома, якби могла відчувати, — порожнє, неживе, позбавлене мети існування.
Вулиці, заповнені похмурою солдатнею, жалюгідними жебраками, виснаженими людьми похилого віку та хворими, пхикаючими дітьми, розруха і бруд — все це Ніккі вже бачила
Мати частенько відправляла її на такі от вулиці допомагати знедоленим.
У їх нещастях винні такі, як твій батько, — говорила мати. — А він точно такий же, яким був мій батько. Бездушна колода, яка не піклується ні про кого, крім себе. Він безсердечний.
Ніккі стояла, одягнена в чистеньке блакитне платтячко, акуратно зачесана, тримаючи руки по швах, і слухала лекцію матері про добро і зло, про гріх і спокуту. Ніккі мало що зрозуміла з її слів, але ця проповідь повторювалася так часто, що в кінці кінців вона запам'ятала кожне слово, кожну істину, кожну думку.
Батько Ніккі був багатий. І — що з точки зору її матері куди гірше — не відчував з цього приводу жодних докорів сумління. Мати пояснювала, що егоїзм і жадібність — два ока жахливого зла, які постійно нишпорять в пошуках ще більшого могутності і багатства, щоб хоч трохи заспокоїти одвічний голод.
— Ти повинна засвоїти, Ніккі, що моральний обов'язок кожної людини, головна мета життя — допомагати іншим, а не собі, — казала мати. — Грошима благословення Творця не купиш.
— Але як ми можемо показати Творцеві, що ми хороші? — Питала Ніккі.
— Людство — мерзенна клоака, мізерна, огидна і дурна. Ми повинні боротися зі своєю зіпсованою сутністю. Єдиний спосіб довести, що твоя душа чогось варта, — допомагати іншим. Це єдина добра справа, яку людина спроможна зробити.
Батько Ніккі походив із знатного роду, і все своє життя працював зброярем. Мати вважала, що він і без того від народження був багатий, однак замість того щоб задовольнитися цим, зайнявся примноженням успадкованого статку до безсовісно великих розмірів. Вона говорила, що єдиний спосіб заробити капітал — це так чи інакше відбирати кошти у бідних. Інші представники знаті, як мати і її приятельки, були раді, що не витягують жили з бідняків.
Ніккі відчувала величезну провину за погані вчинки батька, за його неправедно нажите багатство. Мати казала, що докладає всіх зусиль, щоб врятувати його пропащу душу. Ніккі ніколи не турбувалася за душу матері, адже люди завжди говорили, що її мати — сердечна і турботлива, але іноді ночами дівчинка лежала без сну, турбуючись за батька, побоюючись, що Творець покарає його, перш ніж батько зможе спокутувати свої гріхи.
Коли мати відправлялася до друзів, няня частенько брала Ніккі з собою, і по дорозі на ринок вони заходили до батька в майстерню, щоб запитати, що йому приготувати на вечерю. Ніккі із задоволенням ходила туди і щоразу дізнавалася багато нового і цікавого. Місце, де працював батько, здавалося їй чудесним. Коли Ніккі була ще зовсім маленькою, вона мріяла, коли виросте, теж стати зброярем. Вдома, сидячи на підлозі, вона вдавала, ніби виковує з ганчірок кольчугу, поклавши клаптик на деревинку замість ковадла. Ті далекі часи були кращими в її дитинстві.
У збройових майстернях батька працювало багато народу. З різних місць в фургонах привозили металеві бруски та інші необхідні
І дівчинці здавалося дивом, що людська винахідливість зуміла перетворити твердий метал в гнучкий одяг.
Щоб купити вироби майстерень її батька, люди приїжджали з усієї округи і з найвіддаленіших місць. Батько казав, що він виробляє краще озброєння. Його очі кольору літнього неба дивно виблискували, коли він розповідав про своїх вироби. Деякі речі були настільки прекрасні, що навіть королі приїжджали здалеку, щоб замовити зброю і обладунки і підігнати по собі. Траплялося, що над деякими особливо витонченими обладунками досвідчені майстри трудилися місяцями.
Ковалі, молотобійці, ливарники, зброярі, шкірники, клепальники, полірувальники, гравери, срібних справ майстри, навіть швачки (вони шили стьобану білизну під обладунки) і, звичайно ж, підмайстри з'їжджалися з різних місць в надії влаштуватися на роботу до батька Ніккі. Деякі досвідчені майстри привозили з собою кращі зразки своєї роботи, щоб показати йому. Батько наймав дуже небагатьох, більшості відмовляв.
Батько Ніккі був шанованим чоловіком, струнким, високим, широкоплечим і сильним. Ніккі завжди здавалося, що на роботі він бачить куди більше, ніж інші, ніби метал розмовляє з ним, коли він торкається його пальцями. Рухи його завжди були точні і вивірені, нічого зайвого. Для Ніккі батько являв собою втілення могутності, сили і цілеспрямованості.
До нього постійно приходили військові, чиновники, дворяни, постачальники і робочі. Буваючи у батька в майстернях, Ніккі всякий раз дивувалася, бачачи, що він постійно з кимось розмовляє. Мати казала, що це тому, що він зарозумілий і змушує нещасних робочих перед ним принижуватися.
Ніккі любила спостерігати, як люди працюють. Робочі посміхалися їй, відповідали на запитання, іноді навіть дозволяли стукнути по металу молоточком. Дівчинці здавалося, що батькові, напевно, приємно спілкуватися з усіма цими людьми. Удома ж говорила в основному мати, батько все більше мовчав, і його обличчя ставало кам'яним.
Якщо він вдома і говорив, то майже завжди про роботу. Ніккі вбирала кожне слово, їй хотілося дізнатися якомога більше і про батька, і про його справи. Мати ж стверджувала, що його мерзенна сутність пожирає зсередини його душу. Чуючи таке, Ніккі всякий раз сподівалася зцілити його душу і зробити батька таким же здоровим всередині, яким він виглядав зовні.
Ніккі батько просто обожнював, але, схоже, думав, що її виховання — завдання надто ніжне для його грубих рук, а тому надав це матері. Навіть якщо він був з чимось, не згоден, то підкорявся бажанням матері, кажучи, що в такого роду справах вона розбирається краще.