Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих

Гудкайнд Террі

— Я не можу тобі нічого розповісти. — Ханна обм'якла, розуміючи, що муки продовжаться. — Не стану.

— Я тільки хочу дізнатися про ті часи, коли Річард був бранцем. Ти ж знаєш, що він колись був бранцем Морд-Сіт?

— Звичайно.

— Я хочу про це знати.

— Навіщо?

— Тому що хочу зрозуміти його.

Голова Ханни гойдалася з боку в бік. Вона навіть. Змогла посміхнутися.

— Ніхто з нас не розуміє Магістра Рала. Його мучили, але він… не став мститися. Ми не розуміємо його.

— Я теж, але все ж сподіваюся зрозуміти. Мене звати Ніккі. Я хочу, щоб

ти це знала. Я Ніккі, і врятую тебе від страждань, Ханна. Розкажи мені. Будь ласка. Мені необхідно знати. Ти знала ту жінку, що захопила Річарда в полон? Її ім'я?

Жінка якийсь час мовчала, ніби прикидаючи, чи не може це якось пошкодити Магістрові Ралу. — Денна, — прошепотіла вона нарешті.

— Денна. Щоб звільнитися, Річард убив її. Про це він сам розповів.

— Ти була знайома з Денною?

— Так.

— Я ж не випитую у тебе військових таємниць, вірно? — Трохи повагавшись, Ханна похитала головою.

— Отже, ти знала Денну. І з Річардом ти була тоді знайома? Коли він був її бранцем? Ти знала, що він її бранець?

— Ми всі знали.

— Це чому?

— Магістр Рал… Колишній Магістр Рал…

— Батько Річарда.

— Так. Він хотів, щоб саме Денна виховувала Річарда, щоб він без вагань відповідав на будь-які питання Даркена Рала. Вона була кращою з нас.

— Добре. А тепер розкажи мені докладно. Все, що знаєш.

Ханна уривчасто зітхнула. Заговорила вона не відразу.

— Я не зраджу його. Я звична до того, що зі мною тут роблять. Ти мене не обдуриш. Я не зраджу Магістра Рала заради того, щоб позбутися від мук. Не для того я стільки винесла, щоб зрадити його зараз.

— Я обіцяю нічого не питати про сьогодення, про те, що стосується війни. Нічого, що могло б видати його Джегану.

— Якщо я розповім тобі лише про те, що сталося тоді з Денною, і нічого про те, де він зараз, і не видам ніяких військових таємниць, ти обіцяєш, що покладеш цьому край? Вб'єш мене?

— Даю тобі слово, Ханна. Я не прошу тебе зрадити Магістра Рала. Я знаю його і занадто сильно поважаю, щоб просити тебе про це. Все, що мені потрібно, — це його зрозуміти. На те у мене особисті причини. Минулої зими я була його наставницею, вчила його користуватися чарівним даром. Мені необхідно його зрозуміти. Мені здається, якщо я його зрозумію, то зможу бути йому корисною.

— І тоді ти мені допоможеш? — На очі Ханни навернулися сльози надії. — Тоді ти вб'єш мене?

Цій жінці вже більше не було на що розраховувати, крім швидкої смерті. Тільки це їй і залишилося: надія на швидку смерть як позбавлення від болю.

— Як тільки ти закінчиш розповідь, я припиню твої страждання, Ханна.

— Присягаєшся мені твоєю надією на вічне перебування в іншому світі в світлі Творця?

Ніккі відчула різку хвилю болю, яка піднялася із самої глибини душі. Сто сімдесят років тому вона не бажала нічого, тільки допомагати іншим, і все ж так і не змогла втекти від своєї брудної суті. Вона — пані Смерть. Пропаща жінка.

Вона провела пальцем по ніжній щоці Ханни. Жінки обмінялися довгим розуміючим поглядом.

— Обіцяю, — прошепотіла Ніккі. — Швидко і безболісно. Покладу кінець твоїм мукам..

З очей Ханни струмком

потекли сльози. Вона ледь помітно кивнула.

13

Треба думати, маєток був величним. Ніккі і раніше доводилося бачити подібну пишність. Точніше — куди більшу. Вона прожила в розкоші майже сто сімдесят років — серед монументальних колон і анфілад розкішних залів, різьбленого каменю та інкрустованих панелей, пухових перин і шовкових простирадл, м'яких килимів і багатих драпіровок, срібних і золотих орнаментів, різнокольорових вітражів із зображеннями епічних сцен. Там сестри посміхалися Ніккі, сяючи очима, і вели розумні розмови.

Пишність і марнотратство значили для неї не більше, ніж бруд на вулицях, холодні вологі простирадла на жорсткій землі, притулки з фанери під відкритим небом в запльованих вузьких брудних провулках. Живучі там люди ніколи не посміхалися їй, тільки дивилися запалими очима, як випрошуючі корм голуби.

Якась частина її життя пройшла серед розкоші, інша — серед покидьків. Одні люди були приречені жити в одному світі, інші — в іншому, вона ж — в обох.

Ніккі взялася за срібну ручку різьблених дверей, по обидві сторони яких стояли два покритих паршею солдати — мабуть, їх ростили в свинарнику, — і помітила, що на руці у неї кров. Обернувшись, вона недбало витерла руку об брудну заляпану кров'ю туніку одного з солдатів. Його біцепси були завтовшки з її талію. Він злобно глянув на Ніккі, але навіть не спробував зупинити. Зрештою, не бруднила ж вона йому чистий одяг.

Ханна виконала свою частину угоди. Ніккі рідко користувалася звичайною зброєю. Як правило, вона вдавалася до магії. Але в даному випадку це було б грубою помилкою. Коли вона піднесла ніж до горла Ханни, та пошепки подякувала Ніккі. Вперше хтось дякував їй за смерть. Її рідко дякували за допомогу. У неї була можливість, у них — ні. Так що її обов'язок допомагати потребуючим.

Закінчивши витирати руку об мовчазного вартового, вона безпристрасно посміхнулася йому і увійшла до приймального залу. Високі вікна були завішані світло-золотистими фіранками, виблискуючими в світлі ламп, ніби прикрашені золотою ниткою. Літній дощик стукав у шибки, темні зовні, що відображали все, що відбувалося всередині. Світлі вовняні килими з квітковим орнаментом були покриті брудом.

Тут снували розвідники і гінці, солдати доповідали щось офіцерам. Офіцери гавкали накази. Солдати, які слідували за високими чинами, несли згорнуті карти.

Одна з карт лежала на довгастому столі. Знятий зі столу срібний канделябр стояв поруч на підлозі. Проходячи повз стіл, Ніккі кинула погляд на карту і подумки відзначила, що там не вистачає багатьох важливих деталей, ретельно промальованих на тій карті, що була складена зі слів д'харіанського гінця. На лежачій на столі карті північно-західна область була позначена лише темними плямами пролитого елю. На карті ж, видрукуваній в мозку Ніккі, були гори, річки, перевали і водоспади. І точка, яка вказувала місце, де знаходяться Річард з Матір'ю-сповідницею і Морд-Сіт.