Штефан Славич
Шрифт:
Пан обер-лейтман лиш поклонилися, бо не сміли нічо більше і казати. Доста й так добре обійшлося. Завели сердешного Штефана знов до гарешту.
А я зараз по обіді як піду, як уп’юся! «Що,- гадаю я собі,- волію і я буки брати, як маю дивитися на кару свого товариша».
Ще на брамі переймив мене капрал Кример - а се, знаєте, був від «наше вірех».
– Стій, ніроке!
– крикнув.- А ти п’яне, га? Свиня ти, дай боже!
–
– Гвалт, патроль, супротинація!
– кричить Кример.- Злодій, опришок, беріть його. Каже мені, що я свиня!
Вибігає пан капрал Крук.
– Ади, Крук, ади!
– каже Кример.- Бери його зараз собі до арешту.
Пан капрал так і осердилися!
– Та я його до арешту дам,- кажуть,- але ти не називай мої люди свиньми, ти - хаптелею вонячий, ти - цибулянику!
Більше нічо йому пан капрал не казали, але взяли мене та й завели на вахцимру. А тогді були пан капрал українець на варті, таки з нашого цугу.
– Дивися, українче-брате,- стали пан капрал наказувати,- най виспиться, але не мельдуй нікому нічо: я хочу, аби тото тихо було.
Спав я геть допізна вночі, коли пробуджуюся - а мене хтось укриває плащем та гріє студені мої рукі. Глипну - се ІІІтефан. А варта спала около стола, мов п’яна,- чи то я ще був п’яний та мені здавалося, що цілий світ п’яний.
– Юрійку, серце, брате,- голубить Штефан,- що тобі є?
– Добре,- кажу; поплентав ще щось: звісно - п’яний, та й обернувся на другий бік.
Нерано вже я витверезився. Пішов додому. «Аж тепер,- гадаю собі,- буду я матися від пана капрала...» Ні словечка не згадували. Ох, чоловік се був, чоловік! Дай боже, аби ніколи на лихе місце не ступив!..
Се діялося у вівторок, а на другу неділю трафило нас обох з Штефаном на варту коло одного магазину. Вечір був ясний, та тихий, та теплий - сказано: серед літа. А місяць-підповень дивився з неба, призирався, як тото на світі красно. Соловії десь таки і розливались!
Я сидів собі подалік під муром невеселий. Якісь сумні гадки мені все набивалися; гадав, що минуся. Аж тут приходить Штефан; сів, тихонько пригорнувся до мене - а сам такий, такий блідий.
– Юрійку, Юрійку мій, братчику!
– Що ж я тобі пораджу, друже мій нещасливий?
Вій заплакав.
– Заспівай мені,- каже,- тої, як летіла зазулечка понад море в гай.
Я трохи розгадав та й співаю:
Ой летіла зазулечка
понад
Та й пустила синє пірце
у тихий Дунай.
Пливи, пливи, синє пірце,
долів за водов,
А я собі, молоденький,
човном за тобов.
Приплинемо, синє пірце,
на жовтий пісок,
А там собі заспіваєм
усіх співанок.
Ой маю я срібний перстень -
пущу по горі;
Ой маю я три сестриці
в чужій стороні.
Ой маю я три сестриці,
а четвертий брат,
Скажу ж я їх закликати
в яблінковий сад.
Всі яблінки солоденькі,
лиш одна винна...
Сестрички ся посходили,
а брата - нема.
Мій товариш так слізьми й умивається,- лебідь на воді.
– Тихо,- кажу,- братчику, тихо,- а сам виймив ширинку та й подаю йому, аби утерся.
– Ся ширинка,- каже,- ще з дому?
– З дому, братчику; або що?
– Нічо, я лиш так питаю...
– Ablosung!3– крикнув фрайтер від варти.
Штефан схопився, стис мене за руку та й пішов на свою пошту. Аж тут, чуємо, нараз стрілило! Біжимо - а Штефан уже неживий лежить на кровавім камінню...
У вівторок поховав я свого товариша. Господи, що усі плакали, а вже ніхто так, як Цигрис-сирота - таки топився! А пан капрал Крук дали за свої гроші красний дубовий хрест зробити та на Штефановім гробу закопати.
А що надворі вже ясно було, як покойного ховали!
– ні хмариночки, ні листочок не ворухнеться! Лиш соловії десь приповідали та камраття плакали, бо попа не було, аби хоть що-то прочитав,- сказано: чужий край, чужа сторона!
А Цигрис каже до мене увечір:
– А що,- каже,- нема твого пана, нема вже кого розбирати, братчику Федьковичу?
– Нема,- кажу та й ляг мовчки спати. А ті сльози чогось так ллються!
1 Від німецького «hіег» - тут.- Ред.
2 Прошу, пане, пийте, частуйтесь на здоров’я (рум.).- Ред.
3 Зміна варти! (нім.)– Ред.