Штефан Славич
Шрифт:
– Братику,- кажу я йому не раз,- товаришу мій милий! Розбивай свою тугу, розважай своє серденько, розважай, камрате мій дорогий!
– Та коби-то я міг,- промовить, бувало, а сам ляже на ліжко - тужить. Я вже його не відходжу ні на крок; йому розказую дещо, співаю, жартую, ба далі й сварюся,- нічо не помагало: чахне та й чахне, а все мовчить. Не раз йому вже й капралом доїдаю - мовчить.
Але пішов я в один раз на варту аж до цісарської бані, а Штефана лишив дома.
– Не журися ж мені, Штефанку,-
Він мов і не чує. Се діялось в неділю.
Цісарська баня стояла на горі; докола гори та сади, та виногради раєм процвітали. Сонечко збиралось на нічліг, а я сів собі надворі під вахцимброю та радуюся світу божому. Аж тут прибігають два жовніри в чаках та таки просто на вахцимбру:
– Фрайтер, а не був тут Славич?
– Або що?
– Таже здезертирував.
– Брешете! (не до вас кажучи) - крикнув я, мов опарений, вбігаючи і собі на вахцимбру.
– Бреши ти з усіма псами!
– гримнули на мене тоті два жовніри, а фрайтер питає:
– А чому ж ви його тут шукаєте?
– Бо ми ще гадали, фрайтер,- стали вони казати,- що він у Федьковича буде.
А він, бувало, усігди, як я де на варті, то зараз по бефе- лі прибіжить до мене, принесе горівки трохи, закуски якої, побалакає та й піде собі коло цапістраху домів.
– Як я уже тоту варту збув - не хочу вам казати. Облю- зували нас нарешті. Приходжу до касарні - дивлюся: Ште- фанова зброя висить та сіяє; я аж заплакав.
– Чому не обідаєш?
– питає Цигрис.
– Лиши! Потому.
– Брате Федьковичу!
– Чую.
– Велика печаль на тебе.
– Ні,- кажу.
Цигрис сів коло мене та хотів щось говорити, аж тут чуємо по ганках крик: «Славич, Славич!»
Вибіг надвір - аж тут ведуть його два жандари з накрученими багнетами, а з ними йде рудий той парубок, що його Штефан тогді оборонив від смерті. Я до Штефана:
– Братику мій, рідний мій, а тобі що оце сталося?
– Іди собі, йди собі,- каже,- та мені легше буде!
Я пішов. Шаблю на себе - та до капрала!
– Пане капрал, батечку, пустіть, сизий!
– Іди,- кажуть пан капрал,- лиш не барися.
А самі так зажурилися, аж таки їх нема,- але нічо нікому не кажуть.
Я побіг, Цигрис за мною - і в капрала навіть не мельдувався!
Жандарм віддали Штефана до гарешту та й вернули до своєї касарні, я за ними вслід. Один з них був від нас, з Шипота, звався Онуфрій Салагор. Кілько-то він в нас на храму нагулявся!
– Онуфрійку, братчику,- став я його благати,- уповіж мені, соколику, що тото отеє такого подіялося!
Він, сердешний, аж по полах руками вдарився.
– От дурний розум,- каже,- та й годі! Штефан хотів побачити свою дівчину та й побіг туда: гадав, що завчасу домів вернеться. Але рудий пес, скоро се вздрів, з кількома
Так жандар розказував, а самому аж сльози в очах крутяться.
Я аж осторопів.
– Що тут своїй голові діяти?
– кажу.
– А має Штефан гроші?
– питає Онуфрій.
– Та гроші є,- кажу я,- але що по тім?
– Ну, коли є,- каже жандар,- то добре. Возьми ж 24 леви срібні та заплати боржій рудому, аби ні в кого нічо більше не допомагався: лиш так хіба би міг скапати шток- гаузу, інак ні. Та й то ще від капітана залежить.
– Біжу я шукати того рудого анцихриста,- кажу,- а ти, Цигрис, лети, брате, якнайборше до нашого пана обер- лейтмана, упадь до колін, най просять у пана капітана.
Цигрис полетів як стріла, а я знов - парубка шукати. Відшукав у однім шинку: сидить, клятий, коло стола, перед ним оковита, а на колінах, не до вас кажучи, гайта якась, обідрана, боса.
– Добрий день!
– Добре здоров’я!
– Осьде маєш гроші за твого дезертира.
– А кілько?
– 24 срібних.
– Добре.
– Добре,- кажу,- але аби мені капітан ні за мак-зерно не знав.
– Гм,- став рудий міркуватися,- а я таки до капітана піду.
– Ба не підеш, собако!
– а сам аж палаю.
– Хіба б ти мені за моє чоловіцтво що заплатив, аби не пішов?
– А кілько ж би тобі за твоє чоловіцтво дати?- питаю я, а тут аж дрижу вхопити шаблю та затопити, як у пса. «Але що ж,- гадаю,- я тим нічо не полагоджу; тут треба камрата рятувати».
– А даси 10 срібних?
– питає рудий.
Я йому й кинув їх на стіл.
– Що там? Що тото? Як тото?
– стали венгерські парубки допитувати, що там були.
Я їм розповів. Господи, як ухоп’ять мого рудого, як по- тащать його аж за міст, за Аранюш! А самі стали на мос- ті вартою, аби, може, рудого не покортіло діправди до капітана піти, бо такому ворогові не тяжко. Два дні тримали вам легіні варту! Та й скажіть, чи нема добрих людей на світі? Є, але не всі.
Лишив я легінів на мості, а сам пішов домів.
– А що ж, Цигрис-брате, як зорудав?
– Добре.
– Що ж казали пан обер-лейтман?
– А що ж би казали? Ухопили шаблю та й побігли до пана капітана.
– Дай, боже, аби вони мені ще єноралом були!
– Ой, бо і варта,- каже Цигрис,- такого пана не найдеться.
Другої днини прийшов Штефан до рапорту. Капітан так кричить так лютує,- крий, милий боже! Аж прискакує.
– А ти мені будеш у вирій літати, паничу? Чекай, научу я вже тебе! Пане обер-лейтман,- сегодне по полудню 20 буків йому!