Шукачі скарбів
Шрифт:
— Я. Дільничний побіг до лікаря, тоді — у район дзвонити, я Пилипкову голову в себе на колінах тримав…
— Нікого не бачили?
— Ми — ні. Пилипко бачив. Вам же, я думаю, доповідали.
— Значить так, Гармаш. Ти, хоч і бойовий офіцер, але яйця мені тут не мороч. Доповідай по суті — потерпілий говорив із тобою?
— Можна сказати, так.
— Що значить — «можна сказати»?
— Те й значить. Лежить, ротом повітря ловить, наче риба на березі, дихає хрипко. Потім раптом очі широко розкрив, дивиться на мене й каже: «Спиря приходив… Болю робив…» Кілька разів оте «Спиря» повторив. «Спиря» і «боля» — два слова в нього було. Я питаюся: «Який Спиря, хто такий Спиря,
— Коли він прийшов до тями? — Соболь глянув на Генчука.
— Більше не приходив, — почулось у відповідь. — Так і помер.
— Ну, і які думки? Сподіваюся, всі присутні знають, про кого саме говорив ваш Пилипко?
— Тому я розпорядився повідомити безпосередньо вас, — знову вступив у розмову Пархомчук. — Особливо небезпечний злочинець Спиридон Рогожин уже десять років як покійник.
— Я навіть можу показати, де його закопали, — Соболь видобув із кишені штанів пачку «Казбеку», розкрив її, пропонуючи курити всім охочим. Пригостилися лише його опери, криміналіст та старшина. Трохи повагавшись, узяв цигарку й колишній розвідник.
Він же витяг із кишені гімнастерки масивну американську запальничку, піжонисто клацнув кришечкою, добуваючи блакитний вогник. Соболь гмикнув, підкурив, почекав, поки інші так само прикурять.
— Ану, похвалися.
Гармаш не без гордості поклав запальничку на простягнену долоню підполковника. Той покрутив її в руках, кілька разів клацнув, милуючись вогником, не без жалю повернув її власнику.
— Подобається?
— Нічого, — Соболь випустив сизий дим через ніздрі, не стримався — демонстративно подивився на свій наручний годинник зі срібним циферблатом, предмет таємної і явної заздрості, всіх друзів та колег. — Але до справи: чому психічно хворий Полєтаєв опинився біля клубу, чому назвав своїм убивцею саме Рогожина і, нарешті, хто і за що міг на нього напасти?
— Пилипко тут сторожував, — пояснив Рокитко.
— Дурник сторожив клуб? — перепитав Соболь. Справді, місцеве самоврядування в Данилівці зайшло, на його думку, аж надто далеко. Бойові офіцери допомагають дільничному, сільські ідіоти подалися в сторожі…
— Ну, не такий він уже й дурник, — у голосі голови чулася образа. — Ви, думаю, знаєте, відколи й чому Пилипко таким став. До іншої роботи він не придатний, єдина племінниця від запалення легенів іще в сорок третьому померла. Треба ж людині за щось жити, не по дворах же він жебрати буде. Ось і поставили його сторожем у клуб. Робота якраз для нього: відчинив, зачинив, недопалки після зборів чи кіносеансу прибрав. Зате якісь трудодні нараховуються. Все чоловік при ділі.
— Що красти з клубу? Червону скатерку? Портрети товаришів Леніна, Сталіна чи бюст товариша Карла Маркса? — додав парторг Лукашенко. — У нас тут крадіжки — взагалі рідкість, ви ж самі знаєте. А якщо і трапляються різні такі непорозуміння, у нас на те своя влада, — він кивнув на дільничного.
— Влада у нас, товаришу партійний секретар, у всіх одна, — суворо нагадав йому Соболь. — І ви, як комуніст, мусите це знати, — він хотів додати, що й без цього уточнення здогадується — в Данилівці таки справді своя, і лише формально, за зовнішніми ознаками — радянська влада, але вчасно стримав емоції, зараз вони тут ні до чого. — Але хтось же таки поліз до клубу серед ночі й ударив сторожа ножем. Це можна якось пояснити?
Гармаш кахикнув і виступив наперед.
— Дозволите, товаришу підполковник?
— Що,
— Так, просто певні припущення. Зі свого досвіду можу дещо сказати…
— Ну, не тягни кота за яйця, — заохотив його Соболь.
На Павла дивилися десять пар очей. Але він зовсім не тушувався — так само очікувально на нього дивилися полковники й генерали, коли його група черговий раз поверталася з-за лінії фронту.
— Значить, так, — він сильною затяжкою добив цигарку, кинув «бичка» на землю, притоптав його носаком чобота. — Не знаю, який там привид бив ножем нашого Пилипка, але він, я думаю, або має, або мав у своєму земному житті, — Павло посміхнувся, — спеціальну диверсійну підготовку.
— Що-що?
— Сторожа вдарили ножем так, як звичайно б’ють диверсанти, — терпляче пояснив Гармаш. — У вбивці добре поставлений удар, він не абияк бив, мітив точно в серце, — зігнувши правицю в лікті, розвідник стиснув кулак, коротко замахнувся і зробив так само короткий різкий рух, імітуючи удар. — Подібних ран я набачився, можете мені повірити. Вбивця не розрахував одного: з верхнього одягу в нашого Пилипка є лише старий, але ще цілий і теплий кожух. Він його навіть улітку іноді знімати забував.
— То й що? До чого тут кожух?
— Він загальмував удар, так би мовити, затримав його. Тому сторож устиг крикнути. Вбивця, думаю, не чекав такого, він же звик діяти безшумно. Висмикнув ножа й утік. Не добив Пилипка. Тому він прожив іще трохи, навіть зміг назвати нам ім’я. Ну, ось приблизно такі припущення. Можна ще цигарку?
Встановлення особи привида
Труп Пилипа Полєтаєва поклали на столі в лікарні. На прохання Соболя лікар відгорнув верхній край простирадла, і підполковник побачив на диво спокійне умиротворене обличчя. Очі вбитому закрили, руки склали хрестом на грудях.
Сам зовнішній вигляд трупа ніяк не подіяв на Соболя. Він звик дивитися на понівечені насильницькою смертю людські тіла. Зашкарублу оболонку підполковницького серця шкрябало інше: він дуже рідко стикався з такою безглуздою смертю. Адже вбити Пилипка-дурника все одно, що вбити дитину. Хоча, за підрахунками Соболя, данилівський блаженний лише на два-три роки молодший за нього.
Фактом свого існування Пилип Полєтаєв нагадував не лише Соболю, а всім сільським старожилам один випадок із часів громадянської війни, за згадку про який той, хто згадав, і ті, хто це слухав, могли поплатитися життям. Далі Сибіру, ясна річ, не зашлють, через те «ворогів народу» часто розстрілювали просто після швидкого суду в Тюменському чи Томському НКВС. Тих, на кого було шкода кулі, засилали куди-небудь під Салехард — там «вороги народу» помирали повільно, але так само напевно.
Власне, Пилипа Полєтаєва ніхто не чіпав через те, що він був сільським дурником. Вірніше, став сільським дурником після того, як відмовився віддавати червоноармійцям свого коня на потребу боротьби з Колчаком, за що вони тут же, в нього на очах, згвалтували його молоду вагітну дружину. Пилип був дуже сильним хлопцем, тому його тримало відразу троє міцних вояків, поки решта робили свою справу. Всі вони були п’яні й люті. Коли жінка вже перестала кричати й бійці побачили кров, вони просто застрелили її на очах у чоловіка. Пояснили свої дії дуже просто — вони виявили й покарали колчаківських посібників. Стріляли й у Пилипа, та він, собі на горе, лишився живим. Тільки з тієї пори втратив розум, хоча з часом ніби міг виявляти всі ознаки нормальної, розумово повноцінної людини, та свідомість його все одно була переважно затьмарена.