Сигнали з Всесвіту
Шрифт:
Вже в першу мить в каюті було виявлено підозрілі речі.
— Бачите, я був правий! — вигукнув Северсон, піднімаючи догори металеву скриньку з екранами та численними кнопками. — Що це за дивний апарат?!
— Тс-с-с!.. Не кричіть так, щоб нас ніхто тут не застукав! — Алена підійшла ближче. — Гм… Це — потужний приймач з попереднім посиленням… Навіщо Ватсон забрав його з лабораторії?.. Справді, тут щось не гаразд.
В шухлядах настінної шафи Северсон виявив ще цілий ряд предметів, які наводили на тривожні роздуми: кілька касет з фонограмами, звукозаписувальний
— Ось послухайте, Аленко, що тут написано: “вехагете”, “есвеелес”, “охаогехаім”… “есвеелн”, “геха”, “вехагете”… Ну, що ви на це скажете?
— А погляньте-но на оці значки, — простягнула йому Алена зошит у цупкій обкладинці. — Це нотні значки… Ля-сі-ля-соль…
— Якщо це ноти, тоді Ватсон позбавлений усякого музичного слуху. Тут немає ніякої мелодії. Найвірогідніше, що це просто шифр!
— Лайфе, Лайфе! Мені здається, що на вас надто впливає романтика пригодницьких повістей! — жартівливо сказала йому Алена. — За хвилину вам здасться загадковим усе. Однак ці апарати й блокнот варті того, щоб на них звернути увагу. Покладіть усе на свої місця, та краще вже ходімо. Порадитись можемо і десь-інде.
В клубі було весело. Навратіл розповідав цікаві історії з Моравської Словаччини — оповідання, які передаються від діда до батька, а від батька до сина: про те, як Францек Пагач обдурив святого Антонічка; як Йожка Несвадбуй чистив вікна сокирою або як на межі, через яку двоє селян доти позивалися, поки втратили свою землю, кожної ночі з’являвся привид.
— Ідіть до нас! — покликав сміючись Шайнер.
— Не чіпайте їх, — хитро посміхнувся Навратіл. — Безперечно, вони хочуть сказати одне одному дещо важливіше, аніж моє базікання. І більшість історій вони вже знають, це мої старі співробітники, я їх завжди пригощаю чимсь схожим.
Алена спалахнула.
— Ходімте до них! — прошепотіла вона.
— За хвилину! — попросив Северсон. — Тільки домовимось, як бути далі.
— Слід було б розповісти Иавратілу.
— Зарано. Можливо, натрапимо на більш важливі речі. Мені спало на думку, як простежити за Ватсоном під час роботи.
— Як?
— З допомогою службового відеофону. Не знаю, як це влаштувати, але, можливо, вдасться.
— Гаразд, гаразд, а тепер — тихше, на нас дивляться. Ідея Северсона з відеофоном була ще авантюрнішою, аніж огляд каюти, проте Алена вже не опиралась. Результати обшуку справді давали право на більш активне втручання.
Здійснення плану забрало багато часу, бо в центральній станції необхідно було зробити такі зміни, щоб можна було коли завгодно вимкнути сигнальну лампу в апараті, яким Ватсон користувався найменше.
Проникнути до центральної станції непоміченим — важкувато: вона була розташована поблизу атомної електростанції, де ні Северсон, ні Алена не чергували. Нагода сипала лише через кілька днів, та й то цілком несподівано. Северсон знову був диктором передачі для Землі. Алена була саме вільна, тому прийшла до студії, щоб допомогти приятелеві.
В репортажі, як звичайно, були кадри з окремих робочих місць. Перед початком передачі
— Викликайте поки що інших, а я навідаюсь до центральної станції, чи нема там якого пошкодження… — Алена багатозначно підморгнула Северсонові і побігла.
— Все гаразд! — посміхнулась вона, повернувшись за хвилину. — Можемо починати передачу… і приймання! — додала вона пошепки.
Обоє ледве дочекались моменту, коли можна було почати експеримент.
Алена прикрила “око” іконоскопа цупким папером і набрала номер кабінету Ватсона.
Затамувавши подих, стежили вони за екраном. На ньому з’явився кадр з обсерваторії. Ватсон сидів спиною до апарата, з якого за ним стежили.
— Вдалось! — прошепотіла Алена. — Сигнальний вогник не світиться.
Раптом Ватсон обернувся. Обвів поглядом обсерваторію і знову поринув у роботу.
— От я перелякався! — з полегкістю сказав Северсон.
— Не бійтесь, все гаразд. Як я помітила, цим апаратом Ватсон майже ніколи не говорить. Головним чином користується тим, що на столі.
Картина на екрані не змінювалась.
— Сьогодні, мабуть, не побачимо нічого особливого, краще вимкнемо… — запропонувала Алеиа за десять хвилин. — Ватсон надто сумлінний працівник, щоб нехтувати чергуванням біля дослідницького астрорадіолокатора та астрогравіметра.
Северсон уже торкнувся важелька, коли це Ватсон раптом схопився і одчайдушно замахав руками. Швидко крутнув червоний вимикач, яким можна було ввімкнути апарати в усіх каютах одночасно:
— Увага, увага, небезпека!.. Увага, увага, небезпека за двадцять п’ять хвилин перед нами!.. Мчимо до великої туманності. Негайно маневруйте праворуч, в напрямку сузір’я Діви!
Алена страшенно зблідла:
— Тримайтесь!
Тільки-но вона це вигукнула, як уже задвигтіла підлога у них під ногами. Обоє сильно вдарились об стіну, і їхні тіла занурились в захисні подушки.
За кілька хвилин реактори двигунів загуділи на повну силу.
— З вами нічого не трапилось? — через силу запитала Алена.
— Ні. Що сталося? Чому нас не попередили заздалегідь?
— Адже ви чули Ватсона? Це було найсерйозніше застереження, яке я будь-коли чула. Вирішується питання життя чи смерті, зрозумійте не. Для нас усіх. Ми повинні ухилитись від туманності за яку завгодно ціну, навіть коли б хтось із нас під час маневрування позбувся життя. У нас лишається дуже мало часу. Якщо ми залетимо до туманності, то живцем згоримо разом з “Променем”.
— Чому ж Ватсон помітив її так пізно?
— Звідки я можу знати? Я сама з цього дивуюсь. Алена глянула на годинник:
— Отже, все вирішиться за двадцять чотири хвилини… — сказала вона повільно.
Северсон хотів узяти її за плечі, але відцентрова сила надто міцно тримала його на тому ж місці, куди його було кинуто.
— Хай це закінчиться як завгодно, але жити було варто. Люблю тебе, Аленко! — прошепотів Северсон ледве чутно.
— Ти добре знаєш, що й я тебе…
— Гніваєшся на мене?