Симон Петлюра
Шрифт:
Я вірю, що мій поклик не пролунає без сліду й що він знайде широкий відгомін у демократичних колах Франції.
Наш народ ненавидить більшовиків і вважає їх своїми смертельними ворогами; так само відноситься він і до правих, деспотичних і жорстоких приклонників Денікіна. Ці останні вживають тих самих метод, яких вживають і більшовики, і між одними і другими існує певного роду спільний стратегічний плян відносно України й українців. Денікін ллє воду на совєтський млин і цю воду доливає Антанта! Що за сумне явище! Тут мається діло з цілковитою політичною сліпотою!
У тих тяжких трагічних умовах, серед яких ми будуємо свою долю, ведемо свою визвольну боротьбу, ми потішаємося думкою, що є ще люди, які мимо цієї загальної сліпоти правдиво оцінюють наше становище і усувають всякі перешкоди, пересуди й недовір’я. Це все дозволяє мені й моїм приятелям легше нести цей тяжкий хрест, який на нас поклало Провидіння. Ви, мій Друже, є одним з тих, хто sine ira et studio виступаєте в обороні нашої нації, і я вірю, що настане день, коли правда і справедливість побідить.
Дозвольте мені в доказ моєї вдячности за Вашу моральну поміч стиснути вашу руку”11.
Звернення Петлюри залишилося без відповіді. Блокада України, схожа на ту, що Антанта застосувала до совєтської Росії, тривала. Зашарпане російськими військами — червоними і білими, а також поляками — українське військо було змушене здійснити загальний відступ до свого опорного району на північному сході. Нарешті, 4 грудня 1919 року український уряд вирішив перейти до партизанської війни. Поділені на численні групи залишки української армії (близько 8 тисяч осіб) проникають в Україну, окуповану військами совєтської Росії, і ведуть відчайдушну боротьбу упродовж зими 19191920 років, перш ніж повернутися на свої вихідні бази.
5 грудня 1919 року Петлюра покидає національні терени і виїздить до Варшави, шукаючи там підтримки поляків. У цей надзвичайно важкий час, думаючи лише про інтереси нації, майбутнє України, Симон Петлюра виявився великим проводирем, але самотнім, віч-на-віч із подіями. Він відзначався простотою і відвагою. Часто з’являвся на небезпечних ділянках фронту, спілкувався із солдатами, підтримував їхній дух, вітав із здобутими успіхами.
Під час політичної конференції 26 листопада 1919 року, в якій взяли участь члени уряду та представники політичних партій і війська, Петлюра заявив:
“В тому тяжкому стані... може, декому в серце закрадається думка — чи не пора, мовляв, нам сказати: “Не тратьте, куме, сили: пускайтеся на дноГ
Немає більшої помилки, коли б хто з нас так подумав. Чи ми своєю боротьбою здобули для України що-небудь? Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історичну тоді, коли весь світ не знав, що це таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність.
J3a час двохлітньбі нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься
У цю хвилину Петлюра вже усвідомлював те, що внаслідок опору України і боротьби, яку повинна була вести совєтська Росія проти керованої ним української армії, “більшовизм не дійшов до Західньої Европиа совєтські війська не зуміли прийти на допомогу режиму Бела Куна в Угорщині і навіть піти ще далі, “допомагати робітничому класові” Баварії і т.ін. Москва ніколи не вибачить цього Петлюрі.
БОРОТЬБА СИМОНА ПЕТЛЮРИ ПРОТИ ЄВРЕЙСЬКИХ ПОГРОМІВ
Страшні погроми в Україні відбувалися головно у 1919 році. Щодо території, контрольованої українським урядом, то ці сумні події можна зрозуміти, лише дослідивши, хоча б побіжно, загальний контекст і єврейську проблему в Україні. Євреїв в Україні було набагато більше, аніж у Росії. Внаслідок того, що євреям в Росії дозволялось осідати лише поза певною лінією, єврейські общини проживали в основному в Україні, Білорусії, Литві та Польщі.
На час революції 1917 року в Україні було понад два мільйони євреїв. Вони жили окремо від українського населення, не змішувалися з ним, а отже, між українцями і євреями бракувало контакту і взаєморозуміння. Більшість євреїв проживала у містах. Щодо цього єврейський автор JI. Блюменталь писав у березні 1917 року:
“Українські міста зросійщень Там бачимо російську промислову буржуазію і зросійщений робітничий клас. Жидівська буржуазія охоче дозволила себе зросійщувати. Відмовляючись од своєї рідної мови — ідииі, вона прийняла не мову народу, а мову панівної культури. Жиди з позаміських поселень, які мають справу із селянами, вміють розмовляти українською мовою і використовують й зі своїми клієнтами: та це мова нижча...
Хто ви — росіяни чи українці? Поки що жидівська буржуазія відповідає: “Ми — росіяни Мойсеевої віри”. Але пролетаріат і велика кількість жидівського населення відповідає: “Ми — жиди”12.
Справді, єврейська інтелігенція не цікавилась українськими проблемами. Євреї завжди були практично на боці влади та панівних класів, тобто, як говорилося, на боці “панівної культури”. Єврейський робітничий рух був у контакті з російськими і польськими рухами, а українців серед робітників міст було дуже мало.
Євреї, за винятком декількох осіб (наприклад, А. Марґоліна і 3. Марґуліса, членів української соціал-федералістської партії, та Й. Гермайзе, члена української соціал-демократичної робітничої партії), вели боротьбу в єврейських і російських робітничих політичних партіях. Проте з 1917 року представники єврейських партій одержали ЗО місць в Центральній раді (майже 20%) і 5 місць у Малій раді. У 19171919 роках багато євреїв були запрошені виконувати міністерські обов’язки (М. Зільберфарб, М. Рафес, О. Золотарьов, А. Ревуцький, Я. Вульф-Лацький, П. Красний, С. Гольдельман та ін.)13.