Симон Петлюра
Шрифт:
Відповідно до закону про національну та особисту автономію меншин (січень 1918 року) мова ідиш дістала всі права, було відкрито багато єврейських шкіл, а в Кам’янець-Подільському університеті створено кафедру єврейської історії і літератури. Такі здобутки стали унікальним фактом в історії європейських країн. У 1919 році в українському уряді було Міністерство у жидівських справах, при якому виконувала свої функції жидівська національна рада. Отож, для того щоб забезпечити євреям усі права і залучити їх до життя країни, докладалося багато зусиль.
Та все ж більшість єврейського населення України не хотіла підтримувати українську незалежність. Жоден єврейський делегат не голосував
У праці, видрукуваній 1923 року, єврейський автор І. Черіковер писав:
“Треба признатися, що українська ідея, не зважаючи на підтримку жидівських партій, не проникла у гущу жидівського населення. Побіч партій ще існував простий обиватель, який відчував до української справи цілком певне недовір*я, а в ліпшому випадку байдужість. Таке відношення проявлялося не тільки в підсміюванні над українською мовою й написами. На українізацію він відповідає пасивним спротивом... Давши певну кількість добровольців до Червоної Гвардії, жидівські робітники не дали жодного добровольця українцям...
Українська преса загально висловилась проти погромних ексцесів... Орган українських с.-д. “Робітнича Газета” писав: “Ми знаємо, що невід повід альні особи пробують поміж несвідомої маси представити більшовицькі події, як владу жидів, як жидівську інтригу. Ми повинні найбільш енергійним способом протестувати проти таких чуток і закликати до єдності і співпраці з єврейською демократією...” Виступила проти погромів також “Нова Рада” (орган с.-ф.): “Дику погромну акцію ведуть таємні чорносотенці й розбишаки, як також сумнівні “большевики”...
Але через кілька день “Нова Рада” помістила статті, що до певної міри констатували деякі факти, про які доцільніше було б промовчати, а саме: повторюючи не цілком точні оповідання військових, часопис написав: “...Нам вистрілили в спину. Жиди носили харчі большевикам, інформували їх про наші патрулі, червоними перев'язками на рукавах пролазили, щоб їм помогти. А коли большевики перемогли, вся жидівська молодь перейшла в шеренги червоноармійців. Жидівське населення нас не любить, не співчуває нам... Ми знаємо, що при новому випадку жиди знову зрадять нас, стрілятимуть в нас, доноситимуть на нас... Ми — солдати, на стрілянину відповідаємо стріляниною, на удар ударом...”14
До цього суто політичного фактора додався ше й соціальний. Цитований вище JI. Блюменталь зауважує: “В Україні жидівський елемент такий значний, як і в Польщі; серед жидівського населення переважають торговці Українці не мають середнього класу. Це переважно міцне селянське населення...”15
Отже, більшовицька пропаганда класової боротьби, ненависть
Окрім того, українці становили часом незначну масу у тих містах, де відбувалися погроми, але там існував доволі значний російський і польський пролетаріат. Отже, населення, яке брало участь у погромах, складалося не лише з українців.
І врешті, на той час відкрилась у Парижі мирна конференція. Український уряд сподівався на визнання та допомогу союзників, тому у Париж була відправлена дипломатична місія. Погроми могли, отже, скомпрометувати міжнародну позицію українського уряду. Петлюра чудово це знав, він бачив шкоду, яку погроми завдавали міжнародному авторитету України. Знав, що погроми дискредитують українську владу і взагалі українську справу. Саме тому С. Пелюра та його уряд робили все можливе для того, аби перешкодити погромам.
Але совєтська Росія, білогвардійці та інші численні політичні кола були безпосередньо зацікавлені в тому, щоб дискредитувати уряд незалежної України в очах євреїв та міжнародного світу. До речі, українська делегація в Парижі запропонувала відправити в Україну міжнародну слідчу комісію, що складалася б з євреїв, для вивчення цієї справи, але її пропозицію не прийняли16.
Звичайно, у погромах часто брали участь солдати, що належали до нерегулярних частин, або партизани. Такі партизанські з’єднання налічували інколи кілька десятків тисяч людей (ватажки — Гри-гор’єв, Махно та ін.). Вони часто переходили з одного табору в інший, воювали то з червоногвардійцями, то з білогвардійцями, а то й з українцями, перейшовши на бік більшовиків. Треба пам’ятати, що на той час в Україні протистояли одна одній три регулярні армії: російські — совєтська і антисовєтська та українська. На тій невеликій території, де виконувалася (часто номінально) влада Української Республіки, українській адміністрації було важко впроваджувати свої закони не лише через взаємне протистояння нерегулярних частин, але й через постійну агітацію, яку проводили більшовицькі агітаційні групи.
Саме при такій ситуації відбувалися найбільші погроми. Але вони траплялися не лише на українській території, але також — і часто в більших масштабах — на території, зайнятій червоною армією Леніна та білою армією Денікіна. Отже, несправедливо звинувачувати в єврейських погромах лише українське населення, всю українську національну армію, тим паче Петлюру.
Українська влада зробила все можливе для того, аби уникнути погромів, завадити їм. З 11 січня 1919 року український уряд звернувся із закликом, який підписали Винниченко, Петлюра та інші члени Директорії. У ньому, між іншим, говориться:
“У різноманітних частинах України окремими групами солдатів були здійснені акти жорстокості щодо жидів. За нашою інформацією, що дістала підтвердження, солдати були підштовхнеш до таких вчинків агентами-провокаторами~ Ці агенти провокатори мали на меті скомпрометувати республіканську армію України, викликати у країні нелад, апатію, врешті полегшити повернення до влади поміщиків та буржуазії.
Декотрі з тих провокаторів і ініціаторів погромів були вже заарештовані і розстріляні. Інших розшукує правосуддя і вони стануть перед військовим трибуналом’п.