Син землі
Шрифт:
І мавка відкривала інший світ, котрий донині був цілком чужий для неї.
Вона, розпещена дитина долі, приваблена піснею про дівчину-гомін, пішла сьогодні в ліс, аби на хвильку утекти від морозної заскорузлості, бездушності та плиткості великопанського життя.
І справді утекла.
Одначе...
Замість проходу та пізнання самої пісні й заспокоєння самої поетичної цікавості вона відкрила несподівано важку трагедію молодої, гарної і доброї людини.
І, може, граф'янка була би звичаєм великих панів одвернулась
Але, що було правдоподібне у граф'янки, неможливе це було у мавки.
В цій дивній дівчині промовила стихійно чорноземна кров її бабуні, що колись була селянкою.
І ця селянська кров і інші почування, винесені сьогодні мавкою з лісу, несвідомо промовили тепер її устами так:
— Вас я мушу врятувати! Ви мусите скінчити всю свою науку.
Пустилися в дальшу дорогу поміж пшеницями, а Куценко радісно закликав:
— Мавко... ви мене вже врятували!..
З усмішкою, позолоченою заходячим сонцем, мавка запитала скоро:
— Як?..
— Коли сьогодні я вас, мавко, вижидав у лісі, мені не сходили з думки слова, що ви — моя доля...
Я довго роздумував над тими словами, як їх розуміти. Ви, мавко, так високо стоїте своїм родом, красою і щастям, а я, хлопський син, так упав на дно життя, що між нами не може бути нічого спільного, бо ви — сонце, а я сліпа кертиця, котра порпається під землею.
Але я думав:
«Я побачив мавку, свою долю, завдяки пісні про дівчину-гомін. А тому, що книжка дала мені знання цієї пісні й уможливила мені побачити вас, мавко, я прийшов до висновку, що розуміти вас, мавко, як мою долю, значить: докінчити перервану науку». Я з радості поцілував книжку й чуюся безмежно вдячний, мавко, вам за те, що завдяки вам я віднайшов загублену мету життя.
— Я дуже тим радію й допоможу вам,— тішилася мавка.
— За духовну поміч,— казав Куценко,— буду вам вдячний. Матеріальної помочі ніколи не прийму від вас.
Тепер обоє підійшли під парк, обведений високим парканом, поздовж котрого по тім боці дороги ріс широкий лан пшениці.
Мавка запитала з усміхом жіночої цікавості:
— За що ви, кажете, поцілували книжку?..
— За те, що завдяки науці я знайшов для свого чорного життя світлу, недосяжну мрію...
Мавка запитала швидко:
— Хто ж ця ваша світляна, недосяжна мрія?..
Іван мовчав.
— Що або хто ця мрія?.. Будьте зі мною щирі.
— Я не можу й боюся сказати...
— Чому?..
— Це було би святотатство...
— Я нагніваюся, коли не будете зі мною щирі. Отже: хто для вас ця мрія?..
Іван поблід з остраху, немов би мав за зраду тайни потерпіти смерть, і ледве чутно шепнув:
— Ви, мавко...
Мавка усміхнулась й легенько спаленіла.
Однак не можна було розпізнати, чи рожева хмарка на її обличчі походила від останнього Іванового слова, чи від золотистої рожевості проміння сонця, що ховалося
Вже хотіла відповісти, аж нараз із нетрів панської пшениці вдарив їх обоє дикий та гидкий і біснуватий регіт, подібний до іржання раненого, ошалілого коня.
Обоє глянули в той бік і слухали, збентежені, як регіт клекотів, заржавіло хрипів та добувався звідкись, наче злобний, мстивий крик із челюсті конаючого чорта.
— Що це?.. Хто це?.. — шепнула мавка.
Куценко відповів:
— Якась душа сміється. Не в силі зрозуміти, як ясновельможна граф'янка може розмовляти з нуждарем і викидком життя, таким, як я...
— Так ви думаєте?.. Отже, прошу прийняти до відома, що я завтра пополудні знов прийду до лісу й дам вам відповідь на ваші слова про недосяжну мрію.
До побачення.
Куценко мовчки уклонився мавці й, коли вона зникла за входом до парку, ще довго дивився за нею. Здавалося йому, що вона відійшла занадто нагло й несподівано... Не подала йому руки...
Аж мороз пішов по нім на думку, що він, може, несвідомо вразив її немило словом, рухом, поглядом очей?..
Певно, мусив її неприємно діткнути дикий регіт, котрий він так одверто з'ясував їй...
Однак чому вона, немов на злість тій адовій душі в пшениці, заявила:
«Отже, прошу прийняти до відома, що я знов прийду...» Те її «отже» обдало його великою радістю. Адже те слово характеризує всю її істоту!.. Те її «отже» — це, на його думку, визов людській заскорузлості та глупоті, це скеля власної особистості і власної думки... Це міст, перекинений понад прірву межи щастям суспільно високопоставленої людини та між горем найбіднішого, богом і людьми забутого нуждаря...
Але відкіля той холод при розстанні одночасно з її бажанням говорити завтра знов з ним?..
Не міг інакше того з'ясувати, як химерністю жіночої вдачі.
Він думав:
«Жіноча химера — як погода і сльота: не знати, відкіля й коли прийде, не знати, куди й коли піде.
Але розмова граф'янки з нуждарем — хіба ж це не химери великопанської особи, жадібної нових вражінь?..»
Злякався тих думок, які були би в силі скаламутити хрустально-чисте сяйво мавки-мрії.
Став сердитися на себе та на дикий регіт темної душі і глянув на зелено-мовчазний пшеничний лан.
XVI
Коли Куценко так дивився, привітав його гурток селян, які вертали з роботи в полі. Майже всі були ті самі, що вчора ждали довго на зарплату й через нього отримали видатну підвишку зарібку.
Попереду йшов Панько Гавриш,
— Паньку,— обізвався Йван Куценко,— там у пшениці якась душа сидить... Добудьте її відтіля...
Панько збентежився:
— Душа? У пшениці?.. Пане Іване... я... боюся...
— Не бійтеся... Візьміть іще кількох і скочте...
Охочі зголосилися.
— Де ж та душа?..