Сивий Капітан
Шрифт:
Проте це був не кінець.
Наступного дня Ернана Раміро знов привели на допит. Слідчий вороже глянув на нього з-під насуплених брів і сказав:
— Я бачу, Раміро, що ви й далі вважаєте за можливе водити нас за ніс.
Ернан дивився на нього, нічого не розуміючи. В чому річ? Адже він сказав усе, нічого не приховав.
— Ви насмілилися дати мені брехливі відомості про місце схованки креслень і записів, — продовжував слідчий. — Ми перекопали чи не весь сад і нічого не знайшли.
— Креслення і записи закопані під магнолією, як я і сказав вам, — ствердив Ернан.
— Не брешіть! Там нічого немає. Чи скажете ви, нарешті, де ви їх
— Клянуся, що вони там. Я сам закопував їх під магнолією! Може, ви в чомусь помилилися, не там шукали…
— Не базікайте нісенітниці, Раміро! Не вам учити нас шукати! В усьому садку не лишилося сантиметра неперекопаної землі. Кажіть, де креслення й записи?
Ернан мовчав. Його пальці були стиснуті до білого. Що він міг сказати? Тепер він розумів: креслень і записів немає під магнолією, де він їх тоді закопав, тому що Хуаніта після його арешту переховала їх. Це було єдине пояснення. Навіщо вона зробила це? Невідомо. Та сказати про це слідчому означало б наразити її на нові муки, нові страшні допити. І Ернан мовчав.
— Отже, не хочете відповідати? — погрозливо зауважив слідчий. — Ну, що ж, ми спитаємо про це вашу дружину, Раміро.
— Ні! Не робіть цього! Я розповім усе. Я напишу все заново, нічого не приховаю! Тільки залиште Хуаніту, залиште!
Проте слідчий байдуже махнув рукою:
— Нам потрібні креслення і записи. Поновлюючи, ви можете щось приховати. А нам потрібно все. Скажете, де ви їх сховали?
Ернан безпорадно схилив голову. Слідчий подзвонив.
— Відведіть його, — сказав він охоронникам. І кинув Ернанові наостанок: — Ви самі винні, Раміро, в тому, що ми змушені далі допитувати вашу дружину. Але ми дізнаємося, про все дізнаємося, запевняю вас!
5. ВІДЧАЙ І ПОРОЖНЕЧА
Про те, що сталося потім, Ернан Раміро довідався лише значно пізніше, в концентраційному таборі, куди його зрештою перевели після року перебування у в’язниці. Слідчий помилився, він ні про що не дізнався!
Дивними, заплутаними шляхами дістаються до відрізаних од світу довічно ув’язнених людей звістки! Кружним шляхом — від одного до другого й третього — мандрують ті звістки, доки не дійдуть до того, хто роками чекає їх, може, і краще було б тій людині зовсім не знати нічого, щоб не розірвалося на шматки її серце, щоб невимовний біль не розкраяв душу…
Слідчий помилився. Хуаніта не сказала нічого навіть під допитом третього ступеня, коли її катували безжалісні фалангістські звірі. Вона не витримала мук, вона померла під час чергового допиту, шепочучи побілілими губами:
— Ернан… Лорхе…
Помер і Анхело Альварес, який ще в слідчій в’язниці захворів на сухоти. Переведений до концентраційного табору, він сконав протягом двох місяців. А маленький Лорхе?..
Після арешту Хуаніти його віддали до дитячого будинку, створеного фалангістською поліцією для належного, з її погляду, виховання дітей державних злочинців і довічно ув’язнених. Це виховання було таким дбайливим, що маленький Лорхе, звиклий до пестощів ніжної матері, зів’яв під муштрою фалангістських опікунів, як тендітна квітка, позбавлена світла й вологи. Його не стало вже через півроку. А втім, чи ж не такою самою була доля й переважної більшості дітей, які потрапляли до тих будинків?..
Світ, колись такий широкий, сповнений мрій, прагнень, сміливих поривань і надій, став тепер для ув’язненого номер 467 517, колишнього інженера Ернана Раміро, порожнім. Був колючий дріт табору, були стіни барака, була безглузда
— Ви вперті, Раміро. Але не менше уперті й ми. Ви відмовилися дати нам потрібні відомості. То ваша справа. Ми могли б покінчити з вами. Але не робимо цього. В концентраційному таборі ви матимете час усе добре обміркувати. Ми не турбуватимемо вас нагадуваннями, ми терплячі. Здоровий глузд підкаже вам зрештою, що немає рації чинити дальший опір. Ми міцніші. Сила в наших руках. Табір і його каменоломні підтвердять вам це. І коли вони допоможуть вам зрозуміти, що краще скоритися, повідомте нас. Ми чекатимемо, хоча б це тяглося й десятки років.
"Краще скоритися", — сказав слідчий… Мабуть, справді, краще було б скоритися, тільки тоді, з самого початку. А тепер — навіщо йому все те, що здавалося колись таким привабливим, важливим, дорогим? Навіщо й саме життя?.. Втрачене все: любима Хуаніта, маленький Лорхе, вірний друг Анхело, зникли без сліду всі наукові записи, всі креслення… Порожнеча, суцільна порожнеча! Чим міг би він заповнити її навіть у тому разі, коли б скорився, пішов на службу кривавим пройдисвітам-фалангістам? Адже тепер йому все байдуже, ніщо не зможе захопити його, запалити, як тоді, раніше… ніщо, крім, можливо, помсти катам. Але для цього треба було б вирватися звідси, з-за колючих дротяних загорож концтабору. Та хіба ж це можливо?..
6. СПРАВУ РАМІРО ЗАКРИТО
Так звана "справа інженера Ернана Раміро" тим часом лежала на полицях управління поліції разом з сотнями й тисячами інших «справ». Вона була закрита й передана до архіву лише тоді, коли поліція одержала від адміністрації концтабору короткий рапорт, у якому зазначалося:
"Повідомляємо, що ув’язнений номер 467 517 загинув під час перевезення партії робочої сили з нашого табору до нових каменоломень на острові Сан-Карло. Морський транспорт уже виходив з гавані, коли раптом у воду звалився недбало закріплений якір, потягнувши ланцюг за собою. Важкий ланцюг, розмотуючись, збив за борт ув’язненого номер 467 517, який перебував поблизу. Транспорт було негайно спинено, але знайти потерпілого не вдалося. Очевидно, він був поранений чи вбитий ударом якірного ланцюга і зразу ж таки потонув, про що й повідомляємо".
Цей рапорт був підшитий до папки, що мала назву "Справа інженера Ернана Раміро". На самій же папці з’явився розмашистий напис червоним олівцем:
"Справу закрити, передати до державного архіву. Ув’язненого номер 467 517 (він-таки інженер Ернан Раміро) вважати померлим".
…У рапортах і справах державної іберійської поліції не знайшла, певна річ, свого відбитку маленька і зовсім незначна подія, що мала місце через два тижні після перевезення партії ув’язнених на морському транспорті до нових каменоломень на острові Сан-Карло. Ця, можливо, й справді не варта уваги поліції подія полягала в тому, що пізно ввечері до маленького будинку на околиці містечка Карданова, де жила старенька тітка Хуаніти, підійшов невисокий чоловік у плащі з піднятим коміром, у глибоко насунутому капелюсі. Чоловік озирнувся, переконався, що поблизу нікого немає, і тоді обережно постукав у вікно.