Слід «Баракуди»
Шрифт:
Земле рідна, припаду до грудей твоїх, травами пропахлих, і від щастя, що ти є, заплачу…
Того, що було, не вернути — побувати в дитинстві не можна. Та віра в радісне вороття лишається: крізь бурі й шторми проб'ємося, щоб тільки вернутись додому!
Риби наловили стільки, що вистачило б на весь екіпаж «Садка». Голубуваті, вологі тунці, як поросята, лежали один біля одного на ребристому дні лакани.
Пообідали й повечеряли.
Заєць на кормі спорудив чавильню. На дошку клав шматочки риби, притискав їх стулкою
Так ми, про запас, заготовили «воду».
Сік із риб'ячого м'яса — ніякий: ні смаку, ні запаху. Щоправда, прохолодний і солодкуватий, як зморений літньою спекою молочай. За умов, не схожих на ці, в яких ми опинилися, його, звичайно, не будеш пити — гидота! Та для пас він — щонайкраще питво.
Незвичним і дивним здавалося тепер, що можна, скільки забажаєш, поїсти, напитися «водички». Хоч, за порадою Кіма Михайловича, ми не зловживали раптовим достатком. Адже шлунок відвик од страви — не далеко й до біди.
Їли невеличкими порціями, але часто. І все-таки ніяк не могли вдовольнитися — пережитий голод не забувався, диктував своє.
Я, потай від інших, сховав під лаву шмат тунця. Дві голови, які Кім Михайлович збирався викидати, відклав теж. Обрубки — хвіст і плавці — засунув за грот-щоглу.
Для чого все це? Адже ніхто не обмежував у їжі. І все ж щось нашіптувало запасатися й запасатися про «чорний» день.
Минула ніч, і день, і ще одна ніч… Підхоплена течією лакана мчала на схід.
Сонце немилосердно пекло. Сік, націджений у кокоси, не прокис. А трохи зіпсованої риби викинули за борт.
— Я нічого не розумію, — знизав плечима Кім Михайлович: — Звідки такий сморід?
У човні справді ставало нестерпно — так щось сильно тхнуло.
— Може, це з океану… планктон смердить, — якось винувато відказав Заєць.
— Та! Який там планктон? У звичнім для нього середовищі він не повинен смердіти. Ану, голуб'ята, гляньте під лави — часом не закотилася туди яка-небудь голова? — велів командир і сам зазирнув під банки.
— А це що? — здивувався він, витягаючи з-під Зайцевого сидіння довжелезний хвіст тунця.
— X… хвіст, — захлинувся словом Альфред.
— Та бачу, що хвіст, а не голова. Ось іще один. Друже, тут схованка!
— Я… я… — і Заєць, розхвилювавшись, нічого більше не міг сказати.
— Все ясно, — підморгнув мені командир. Я зашарівся.
— Кіме Михайловичу, — несміло обізвавсь. — Кіме Михайловичу, — повторив. — Пробачте, я теж дещо сховав.
— І ти? — прискнув він сміхом.
— І я…
— Барарата ховайла теж фіа… — почувся з корми голос тубільця.
— Лото, ти що-небудь подібне бачила? — не перестаючи сміятися, звернувся до дівчини командир.
— Бачил — не бачил, — відповіла вона, теж сміючись білозубо.
Ми, троє,— Заєць, Барарата і я — витягли із схованок всі свої риб'ячі припаси.
Було
— Спокійно, спокійно, друзі,— якомога лагідніше мовив командир. — Сорому тут немає — ви ж таке пережили! Ну, чого ти плачені? Заспокойся, любий, — ласкаво поклав він Альфреду на плече руку.
От тобі й любов до життя! Любов (ха, ха, ха! — засміявсь я), якою керує нікчемний інстинкт самозбереження, веління шлунка.
Це ганебно, це гидко! — картав я себе за шкурництво й хвилинну слабість.
ПІД ВІТРИЛАМИ
…І все-таки — слава тобі, рятівна течіє!
Риба, яка нам зрідка трапляється; легкокрилий вітер, що гонить лакану. Нарешті — двічі за останні дні — короткочасний дощ, що неждано поповнив запаси прісної води. А що, скажіть, іще треба тим, хто, гнаний бурею, опинився у відкритому морі?
Нога моя почала заживати, Бараратина — теж.
До речі, тубілець виявився неабияким рибалкою. Рибу, яка нікому з нас не йде до рук, він умудряється ловити. Наживить копрою або шматочком тунця гачок, пробурмоче щось, — і, дивись, рибка вже теліпається на волосіні.
— От чаклун, так чаклун! — захоплююсь я.
— О Барарата антітра — фіа, [22] — погоджується Лота.
У нашій чоловічій компанії вона — незамінна: й веслує нарівні з нами, й допомагає господарювати — ріже рибу, готує з копри смачні «салати». Ну, і звісно, лікує нас, слабаків.
22
Тут у значенні: досвідчений рибалка (мальгаш.).
І чому так здавна вважається, що жінки у морі приносять нещастя?
Вірячи в ці забобонні прикмети, моряки-мужчини не дозволяли фуріям у сукнях, як вони потай називали жінок, навіть ступити на палубу корабля, що вирушав у плавання. Тому ж, хто нехтував старовинними звичаями і відважувався брати в море жінку, доводилося потім гірко розкаюватись, от хоч би й французькому мореплавцеві позаминулого століття Ів-Жозефу де Кергелену, іменем якого на півдні Індійського океану названо архіпелаг.
Переодягнувши свою юну подругу Луїзу Сеген у матроську робу, відважний капітан провів її непомітно на «Ролан» — до зубів озброєний корабель, який вирушав од берегів Франції до далеких островів.
Плавання скінчилося. Та Кергелена на шість років кинули у в'язницю, позбавивши всіх титулів і звань і заборонивши служити в офіцерському корпусі.
Так легендарний мореплавець заплатив за свій необачний вчинок.
— Якщо жінки літають у космос, чого б їм і не морякувати? — слушно зауважив Альфред.