Слід «Баракуди»

Тендюк Леонід Михайлович

Відвідавши недавно садибу хібокця Савва, з яким ми разом збирали горіхи, я був здивований, що серед численних півнів у нього кукурікав, надриваючи горло, лише один-єдиний півник. Його персональний гувунган погойдувався під тінистим навісом, осторонь перенаселеного комунального курника. Обранець долі, претендент на лауреата Ні на мить не вгавав. Уявивши себе пупом хібокської землі, він, надриваючи пупа, кричав. Фальшивив. Раз у раз, як мовиться, пускав «півня», а все ж, закотивши очі під лоба, самозакохано горланив. Решта курей, витріщивши очі, мовчала.

Кукурікати

безперестанку й погрожувати дзьобом ще не означає бути знаменитим — кукурікання до уваги не береться, скільки б півень не дер горлянки. Треба, щоб він показав себе в поєдинку, на бойовищі і щоб його помітили, а вміння — визнали. Це й робить авторитетне жюрі, що засідає тут же, під навісом-вантілана.

— Кукуріку!

— Кукуріку! — почулося звідусюди.

У супроводі похмурого Курячого Міністра Ува, що доглядає королівських півнів, на арену винесли плетені кошики-крепе, з яких стирчали довгі барвисті хвости. І — натовп завмер.

Тишу пронизувало кукурікання. Та її раптом стривожив високий, пискливий голос:

— Мірамбур!

Я глянув на перегородку, де за сітчастим столом, закинувши ногу на ногу, сиділи поважні члени жюрі.

— Мірамбур! — знову пролупав високий голос.

То Голова жюрі (він же— Міністр Моралі), голомозий, схожий на буддійського монаха товстун, подавав знак, що лицедійство вважає відкритим.

Переступаючи через приземистий, з бамбукових лозин, бар'єр, на арену вибігли два тубільці. Кожен у руках тримав півня.

Тепер я зблизька розгледів забіяк. Півні як півні — нічого особливого. В одного навіть обскубаний хвіст, у другого, як і в Міністра Моралі, лисніло голомозе тім'я. Але, як видно, справа була не в пір'ї і не в тім'ї. Мені ніколи не доводилося бачити такого злого, вбивчого погляду! Банькаті півнячі очі метали іскри. Гребінь над головою, як пилка, розсікав повітря, а шия вигиналася й тряслася, ніби гумова.

Півні були вгодовані. На міцних, кігтистих ногах, мов статуя на підпорах, трималася м'ясиста, неначе відлита з бронзи, статура. Крила — так мовби півень збирався в орлиний політ, — у напрузі, міцно притиснуті до боків; голова задерта, а воло з шиї перемістилося кудись у шлунок.

Із того, як вони самовпевнено трималися, можна було зрозуміти, що жилося їм добре. Вигляд такий, ніби майбутні лауреати промовляли: «От ми — живі півні, і водночас ми вже бронзові статуї».

Змалку всі кури однакові. І те, що деякі згодом стають зарозумілими, винні самі хібокці. Ось і зараз: тубільці, що вийшли на арену з півнями, криками заохочували півнів до сварки, розпалювали в них войовничість.

Витягнувши шиї, півні кукурікали, намагалися кинутись один на одного.

Голова жюрі, Міністр Моралі, зиркнув на короля. Той махнув зятю рукою: можна починати.

— Хампарампа! — вигукнув міністр.

Тубільці, ніби віник, затиснувши в себе між колінами галасливих півнів, почали до ніг їм щось кріпити. Ножі! Блискучі, з вигнутим лезом ножі. Їх прив'язували туди, де в півнів і так звисали шпори.

Навіщо? Для чого? Аж пізніше стало

зрозуміло: удар суперникові завдається ножами. Не дзьобом, не крилами, як думалося, а ножами.

Звичайно, це — варварство і з точки зору моралі негуманно. Та Міністр Моралі, помітивши, як я стрепенувся, лише посміхнувся: дивак, мовляв! Щоб стати півнячим лауреатом, не обов'язково мати голову на плечах — аби були ноги та гострий ніж.

І почалося. Дресировані півні, як і вчили їх господарі, ставши один проти одного та прихилившись майже до землі — так, ніби вони антеї й земля для цього побоїща повинна дати силу, — кинулися в атаку.

— Ой! — жахнулася Лота.

— Спокійно, — тихо мовив Цвяхецький. — Битва тільки починається.

Удар шпор — блискавичний. Справді-бо: не треба мати голови. Були б тільки ноги. І ось уже полетіло півняче пір'я.

— Ой!

Тепер уже жахнувсь я — в півня, який стояв ліворуч, із голови текла кров і було пошкоджене око.

Півні билися, стояли на смерть. Тубільці були задоволені — вони забули на мить про злигодні й несправедливість. Щастя посміхалося їм.

Півень, той, що стояв ліворуч, із пошкодженим оком, хитнувшись, упав. Як через ганчірку, переступив через нього переможець і, змахнувши крилами й радісно прокукурікавши, пішов назустріч господарю.

Міністр Моралі, Голова жюрі кинув у миску з водою половинку кокосового горіха. Той черпак почав тонути, аж поки й зовсім опустився на дно.

Пролупили вдари кемонга. [55] Міністр оголосив ім'я нового лауреата. Півні, які сиділи в крепе, чекаючи, коли їх випустять на арену, заздрісним поглядом проводжали переможця.

55

Барабан, гонг.

Хтозна, чи поталанить їм і чи дістануться лаври лауреата. А може, навпаки — разом із лавровим листям доведеться кипіти в каструлі? Все в руках Шіви та його дружини Дурги.

Великий боже, боже всюдисущий, що охороняєш усе живе й відводиш напасті та горе, — здавалося, благали вони, — відведи й від нас напасті…

Претенденти на переможця очікували, кожен сподівався на краще. А півень-лауреат уже спочивав на лаврах.

Павло Цвяхецький сказав, що хібокські дотепники подейкують: мовляв, якщо такий півнячий лауреат знесе тепер навіть просте яйце, все одно його вважатимуть золотим.

Турнір затягся аж до вечора — летіло пір'я, й лилася безневинна кров.

ЗЛИЙ ДУХ

Новорічні свята з півнячими боями кінчилися — почались будні. Шхуна на атол не приходила, радіозв'язку з Австралією Цвяхецький налагодити не міг. У чеканні минав час.

У нашому житті сталося чимало змін. Дехто з нас вибився в люди, і король, обласкавши його, наблизив до себе; інші — наприклад, я — опустилися аж на дно тубільного суспільства.