Слід «Баракуди»
Шрифт:
— Це було б благородно, і люди сказали б спасибі.
— Красненько дякую — дурних немає! — визвірився Демид.
Такі хитрющі Демиди є не тільки в селі. Он і Мотовило, з яким я плавав на «Буревіснику». Він не кращий од мого злодійкуватого сусіди. Як і Демид, дбав лише про власну вигоду. Казав:
— Хочу всім утерти носа хатньою розкішшю й матеріальним добробутом.
Що ж, достаток — річ потрібна, якщо тільки він не застує світу й людина не стає до всього глухою та байдужою.
Мені, правда, ця глухота не загрожує. Уже хоч би тому, що я не маю ні кола ні двора,
— Марна затія! — скажете ви.
І, може, подумаєте: «Хизування».
А от і ні! Ну, по-перше, я люблю свою роботу й не проміняю її ні на яку іншу (якщо бути точнішим: це таки робота — буденний моряцький труд, а не змагання з бурями, як я про неї сказав). А по-друге, мені нічим хизуватись: я роблю те, що й мої ровесники в колгоспах та на заводах, — працюю.
Праця, звичайно, в складних умовах — на морі. Море ж здебільшого — грізне. З ним треба боротися, находити вихід із безвиході, як-от і з обставин, у яких ми опинилися.
Та, власне, доки не думаєш про спокій — працюєш, борешся, перемагаєш, зазнаєш поразок, знову берега гору, — доти й життя, доти й щастя. А далі…
— Я, наприклад, коли знесилюся, — зізнався мій напарник по вахтах Кукса, — вирощуватиму нарциси. Виведу новий сорт і назву його твоїм іменем — «Васько да Гама».
— А Моніка їх продаватиме.
— Необов'язково.
— Дивись, хлопче! — застеріг я. — Ти можеш повторити «подвиг» Анатолія Мотовила.
Той вигадливий морячок, про якого я вже розповідав, списавшись на берег, заходився відгодовувати й продавати свиней.
— Ні, Васько! — обурився Кукса. — Дрібновласницькі інтереси мені чужі. Квіти я вирощуватиму тільки для душі.
Коли я про це недавно завів розмову з Альфредом Зайцем, він відповів:
— У мене, щоб ти знав, рідкісний фах — морська геологія. В кабінеті, далеко від моря, не всиджу. А якщо вже постарію й не зможу мандрувати, то розповідатиму дітям і онукам про минулі пригоди, про те, як ми шукали Гондвану.
Я уявив пристаркуватого Зайця в оточенні «зайченят» і розсміявся. Стало смішно, що Альфред думає про старість, — особисто я так далеко не зазираю.
Отож — страх. Він наповзає непрохано, сковує не лише душу, а й м'язи. Тіло ніби задубіло. Де й поділася його молодеча гнучкість. І я не я — мовби хтось інший або вишколений робот, який тільки й знає, що гребти, з холодною одноманітністю навалюючись на вичовгане долонями руків'я весла.
Вперед-назад, вперед-назад. Сотні, тисячі тисяч схожих один на одного рухів.
Зараз особливо важко й небезпечно — вітер щомиті міняє напрямок, хвилі налітають звідусюди. На воді якесь сум'яття, круговерть, як буває, коли стрічаються протитечії.
Лота й Барарата у носовій частині човна — їх мені не видно. Я бачу корму, схиленого над нею Кіма Михайловича. Він орудує стерном, намагаючись перехитрити хвилі, покласти човен так, щоб носом він розсікав їх упоперек.
Заєць і я заклопотані тим
Та хвилі раз у раз випурхують з-під весел і б'ють у борт, а човен наповнюється водою — Барарата й Лота не встигають її вичерпувати.
Хвиля, яка щойно накотилася на лакану, забризкує й виводить мене з заціпеніння. Я, стрепенувшись, ніби прокидаюся від сну.
«Страшно тобі у цій водяній пустелі?» — запитав себе.
«Так, дуже страшно!..» — відповів мій внутрішній голос.
Ось коли в пригоді стало самонавіювання.
Нас часом найбільше лякає невідомість і зневіра. Вони — найлютіші вороги, коли потрапляєш у скруту. Тож а ними й треба боротися. І я пішов у наступ — повів атаку проти самого себе.
Якщо вам цікаво знати, як переборюють розгубленість і розпач, то, будь ласка, послухайте.
Атака, точніше дуель-суперечка, відбувалася безмовно — між невидимим, що причаїлося десь у глибинах моєї душі, внутрішнім «я», і персонально між мною, Василем Гайовим, людиною цілком реальною.
Стрепенувшись ото від солоної, що обдала з голови до ніг, купелі, я отямився й почав сам із собою сперечатися.
Василь Гайовий. Вода й вода, немає їй кінця-краю. Прикро, що доведеться в цій клятій безвісті дочасно конати.
Внутрішній голос. Облиш! Негоже тобі, Гайовий, якого всі звуть іменем великого мореплавця, розпускати нюні. І ще затям: скрипливе дерево два віки живе.
Василь Гайовий. Хіба я так часто непокоюся за себе, що ти мене порівнюєш із скрипливим деревом?
Внутрішній голос. Не часто, але зараз ти про це тільки й думаєш.
Василь Гайовий. Заєць, мабуть, мав рацію, коли говорив, що не треба було йти в плавання. Воно виявилося фатальним…
Внутрішній голос. Ха-ха-ха!
Василь Гайовий. Дурнику, чого регочеш?
Внутрішній голос. Як же мені не сміятися, коли ти просто комічний, аж нетямишся через зневіру й розгубленість. Подумай-но, Гайовий! Нарікають на долю ті, хто змушений щось робити силоміць. Наприклад, галерні раби або матроси, якими колись комплектували кораблі… Кремезних юнаків хапали на вулицях, брали, не питаючи — хоче він того чи ні,— з теплого батьківського гнізда в море. Навіть женихів, які щойно од вінця, не минали. Вербовщики — їх жартома звали «жовтими адміралами» — гасали по всіх усюдах, полюючи на хлопців, які потім потрапляли в справжнє пекло — на корабель. А тебе, да Гама, ніхто не змушував іти на флот. Це було твоє заповітне бажання. І ти, здається, пишався, що домігся свого. Чого ж ти тепер скиглиш і проклинаєш долю?
Василь Гайовий. Я її не проклинаю — мені боляче, що ні за цапову душу можу загинути. Загинути тоді, коли пройдено стільки випробувань, — і тісний бокс на підводному об'єкті «Баракуда», і печери океанської скелі Голова Дракона, й згуба джунглів.
Внутрішній голос. Сміливий помирає раз, боягуз — сто. Навіщо ти ганьбиш себе, да Гама?! Якщо тобі вже судилося загинути, то треба гинути з гідністю — не галасувати на весь світ. Померти, скажу тобі, немудра річ. Далеко важче, мій друже, перемогти відчай і смерть.