Слово після страти
Шрифт:
...Було вже за північ, коли по мене прийшли двоє гестапівців. Один—літній, опецькуватий, мордатий, із вусиками під Гітлера — дужою рукою виволік мене в коридор, поставив на ноги, а другий, рослий, сухорлявий, звично надів наручники.
Закриваючи двері на замок, старший мовив:
— Одведемо цього жевжика — він у нас сьогодні останній, потім евакуюємо «готовеньких», і можна буде спати до ранку.
— Ті камери, що вивільнились, ще не прибрані,— позіхаючи, сказав сухорлявий.— Цих паршивців треба було б покарати, але... кого тепер покараєш? Доведеться виганяти на прибирання з горішнього поверху,
— Трохи є.
— Добре було б перед сном...
— Вип’ємо,— відповів старший і визвірився на мене.— Чого клешняєш, наче неживий? Не виспався? Іди, форвертс! У тебе ще буде час поспати,— і, задоволений з свого дотепу, зареготав.
Я добре знав цей довжелезний коридор гестапівської тюрми в Кракові і міг би легко знайти свою камеру під номером 292. В тюрмі запам’ятовуються кожні двері, кожна подряпина на стіні, кожна лампочка під стелею за металевими гратами — ковпачком.
Коридор був такий довгий, що в самому кінці стіни наче з’єднувалися, як з’єднуються вдалині залізничні рейки. По обидва боки двері камер, на кожній акуратно виведено номер, а під ним — чорне вічко.
Тюрма спала звичайним лихоманним сном. З-за дверей чути було приглушений стогін, бурмотіння, вигуки. Хтось марив у сні, весь час повторюючи: «Не знаю!., не знаю!..» А потім по-польськи: «Ніц нє вєм!..»
Сходами ми спустилися на перший напівпідвальний поверх, під яким, виявляється, є ще один — підвальний. Тут камер уже не було. На дверях тьмяно поблискували великі металеві пломби. Один із відсіків був відчинений, і я мельки побачив уздовж стін масивні стелажі, а на полицях акуратно поставлені незліченні рудуваті папки.
Над низенькими столами сутулилися конторники в гестапівській формі, один, що сидів ближче до дверей, клацав на рахівниці.
Бухгалтери підземелля трудилися і вночі, у них, як видно, вистачало роботи. Я подумав, що в тих папках, мабуть, записані десятки тисяч прізвищ, а серед них і моє.
Глухе підземне царство, по якому ми йшли, викликало в мене гостру цікавість. Тут усе було загадкове: і запломбовані двері, і штабелі чорних ящиків аж під стелю, і нічні конторники в погонах, і сама гнітюча тиша підземелля.
Жадібність, з якою я роздивлявся підземний світ тюрми, мабуть, пояснювалась довгою самотністю і молодістю. На мить я навіть забув, куди мене ведуть. Та ось ми підійшли до масивних металевих дверей. Один із наглядачів натиснув кнопку. Двері одчинилися, і я зажмурився від різкого електричного світла. В ніс ударив нудотний запах патоки й порохового диму. Цей запах був якийсь липкий і ядучий.
Над головою монотонно дзижчали вентилятори, нагнітаючії в підпал свіже повітря, але його прохолодні струмені не могли до кінця розігнати застояного нудотного запаху, який не можна було порівняти ні з чим. Трохи згодом я збагнув, що то пахла людська кров.
Призвичаївшись до різкого світла, я роздивлявся підземелля. Це було просторе приміщення з високою склепистою стелею, з бетонними стінами, пофарбованими в сірий колір. Ліворуч від входу виблискувала склом простора кабіна, схожа на заводську диспетчерську. В ній за столом перед телефонним апаратом і грубою бухгалтерською книгою сидів лисий товстун із маленькими очицями. Раз по раз
Посеред залу стояв продовгуватий стіл, схожий на прилавок закройщика в кравецькому ательє. За столом сидів спиною до мене гестапівець, перед ним у станку для наводки лежав карабін. Пригадалося, коли напередодні війни я відвідував у школі стрілецький гурток, воєнрук учив нас цілитись із гвинтівки, затиснутої в такий самий станок.
Карабін був націлений у масивний квадратний щит, схожий на велику шафу. Уся його поверхня зрешечена кулями і вкрита іржавими плямами. Цей щит правив за ізоляційну подушку, в яку лягали кулі. Мені забракло повітря, і я мало не впав. Та хтось міцно здавив моє плече, і я втримався на ногах. Виявляється, наглядачі стояли позад мене, а я був певен, що вони пішли звідси. Забув, що вони мали ще евакуювати мене «готовенького».
Праворуч на рівні піднятої руки в стіні стирчали металеві гаки, як у м’ясній крамниці. Їх було десятків зо два, на самих крайніх висіло якесь лахміття. Придивившись, я побачив, що то не лахміття, а трупи трьох чоловіків із скрученими назад руками в наручниках. Прохромлені гаками крізь підборіддя, вони припали до стіни і, здавалося, прислухались до тиші підземелля...
Спочатку я ніяк не міг уторопати: мариться мені чи то й справді почеплені на гаки люди? Може, то кошмарні видіння, галюцинації?
Із заціпеніння мене вивів знайомий голос мого слідчого Крауса. Я не сумнівався, що він буде присутній під час розстрілу, доведе до кінця і «закриє» справу, яка потім надійде до нічних бухгалтерів.
— Через п’ятнадцять хвилин тебе розстріляють. Перед цим побачиш страту поляків-партизанів. Може, це примусить тебе взятися за розум і відповісти всього навсього на одне моє запитання: хто тебе послав на об’єкт «ікс»? Якщо відповіси, я збережу тобі життя. Ти ще молодий, у тебе все ще попереду, отже, вирішуй: твоє життя у твоїх руках.— Краус повернувся до мене спиною, зробив якийсь знак лисому, той зняв телефонну трубку, щось сказав. Невдовзі розчинилися двері, на порозі став згорблений сивий чоловік із мертвотно-блідим обличчям. Його підтримували два наглядачі, бо, видно, бідолаха вже не мав сили стояти на ногах.
В’язень тримався спокійно. В його великих, трохи навскіс поставлених карих очах не було ні остраху, ні цікавості. Він тільки на мить пильно подивився мені в обличчя й одвів погляд. Запам’яталася його велика голова, високе чоло, вольові зморшки біля куточків уст.
Конвоїри підвели його до щита, поставили спиною до столу. Лисий зробив якусь помітку в бухгалтерській книзі і грайливо клацнув двома пальцями. Гестапівець, що сидів за продовгуватим столом, трохи подався вперед, притиснув карабін до плеча і почав цілитись у потилицю в’язневі. Робив він це неквапливо, статечно, наче викопував звичайнісіньку роботу. Якби можна було абстрагуватися від усього, що відбувалося в цьому страхітливому підвалі, то гестапівця, котрий припав оком до прицілу карабіна, можна було б прийняти за звичайнісінького лаборанта, який старанно провадить дослід з мікроскопом: надто вже діловито вдивлявся він у проріз прицілу, паче вчений у скельце мікроскопа.