Слово після страти
Шрифт:
Теоретично всі ці знедолені, повсякчас катовані й упосліджувані люди, об’єднавшись, могли б стати грізною силою. Адже всі вони, за незначними винятками, ненавиділи фашизм. Та це тільки теоретично. На перешкоді такому об’єднанню ставав цілий ряд факторів. По-перше, те, що в таборах були перемішані люди з усіх кінців Європи, представники десятків національностей. Часто-густо вони просто не розуміли один одного. По-друге, постійне переміщення з одного табору в інший. В’язні не встигали вивчити один одного, не довіряли один одному, бо ж не так просто було поставити на карту своє життя, тим більше, що гітлерівці не дрімали і
3
Моїм сусідом по нарах був молодий, ширококостий в’язень з відкритим симпатичним обличчям і лагідними сірими очима. Тримався він незалежно, з гідністю. Уже наступного дня після ранкового аппеля і прибирання камери ми розговорилися.
Максим Киреєв — так назвався мій співбесідник — родом із Смоленщини. Напередодні війни проходив дійсну військову службу в одній із частин, яка дислокувалася в Білорусії. Уже на п’ятий день війни їхня дивізія вела важкий бій на підступах до Мінська. Перед ними було поставлене завдання за всяку ціну затримати просування німців, поки не підійдуть наші резерви. Окопавшись, червоноармійці відбивали шалені атаки озброєного до зубів ворога. Стояли на смерть, а резерви чомусь не підходили. Не було танків, обмаль було артилерії, в небі не появлялися наші літаки.
Зазнавши величезних втрат, німці припинили наступ. Та вже наступного дня з’ясувалося, що, спіймавши облизня в лобових атаках, вони пішли в обхід, і дивізія потрапила в оточення. Власне, це була вже не дивізія, а її рештки — близько тисячі здебільшого поранених, голодних, змучених безперервними боями людей, яким дуже хотілося спати. Озброєні одними тільки гвинтівками та кулеметами, до яких уже не було патронів, вони почали пробиватися з оточення. В одній із сутичок сержанта Киреєва, котрий уже командував ротою, важко поранило. Його залишили на хуторі в лісовій глухомані. Два місяці всім хутором боролися люди за Максимове життя, і смерть відступила. Ще через місяць Максим уже чапав по хутору. А коли остаточно оклигав, вирішив шукати партизанів. Та одного дня на хутір наскочили німці з облавою, схопили всіх чоловіків, а з ними й Максима.
Спершу гибів у таборі військовополонених неподалік від Барановичів, потім у Хелмському концтаборі, де люди мерли, як мухи восени. Вирішив тікати. Змовився з кількома військовополоненими, розробили детальний план втечі і вже завтра мали його здійснити. Але вранці їх не повели на роботу, як то робили звичайно, а загнали у вагони і повезли в Німеччину. За сякі-такі харчі майже півтора року гнув спину на заводі, працював на залізниці чорноробам, потім у кам’яному кар’єрі. З голови не виходила думка про втечу, але кілька спроб утекти закінчилися невдачею. Нарешті в травні
1943 року Максимові пощастило втекти з табору в районі Магдебурга. Його спіймали в Сілезії і п’ять днів тому запакували в Мисловіцький табір. Він ще не встиг перетворитися на доходягу, ще почувається на силі і ладен лізти чорту на роги, тільки б вирватися на волю. Розповідає свою історію, а сам аж кипить.
— Давай щось робити,— каже.—Не можна ж сидіти склавши руки й дивитися, як ці два покидьки знущаються з виснажених, доведених до відчаю людей.
Перед цим я розповів Максимові про свої митарства
— Я тут уже домовився з одним,— пошепки розповідає Максим.— Треба створити підпільну групу, але це можна зробити тільки тоді, коли знищимо Бубнового Туза та його холуя. Сам бачиш, люди залякані, тероризовані цими негідниками.
— Я згоден, починати треба з цього. Тільки не забувай, що за вбивство старости всю камеру можуть розстріляти,— висловлюю своє побоювання.
— Ми теж не ликом шиті,— у відповідь шепоче Максим.— У мене є план. Потрібна твоя допомога.
— Що я маю зробити?
— Після того як порішимо старосту, ти зможеш сказати блокфюреру, що це зробив Стодвадцятьтрикуплети? Вони до пізньої ночі пиячать і грають у карти на золою і цінні речі, які відбирають у в’язнів і частину яких утаюють від блокфюрера й ховають у матраци. Може ж таке статися, що вони з п’яного розуму побилися і холуй убиває старосту?
Це ідея, збагнувши суть Максимового плану, я охоче пристаю на його пропозицію.
— Май на увазі, що двоє повинні дати однакові свідчення, і лакузі капець. З вовками жити — по-вовчому вити. А староста — це моя турбота.
Ми домовляємося про те, які мають бути свідчення, і свою домовленість скріплюємо присягою.
Увечері Бубновий Туз муштрував нас, як треба виконувати дві команди: «шикуйся!» і «відбій!». По команді «шикуйся!» кожен в’язень мав кулею летіти з нар і зайняти своє місце в строю. Вишикуватись треба було блискавично. А по команді «відбій!» — Стрімголов мчати до нар і каменем падати на них. На виконання цих команд давалося лічені секунди. Година тренування не дала потрібних результатів, у визначені секунди, ніхто не вкладався. Бубновий Туз і Стодвадцятьтрикуплети трудилися до сьомого поту, орудуючи палицями, але так нічого й не домоглися. Багато хто з в’язнів понабивали собі гулі в страшенній тисняві й колотнечі, та виконати безглузді команди не змогли. По суті, це була муштра не краща за ту, яку влаштовував «батечко» Боденшатц на плацу.
Почали роздавати вечерю — по черпаку ерзац-кави без цукру. Через це «тренування» переносилося на завтра. Староста власноручно дав французам по черпаку кави і дозволив лягти на нари, сказавши при цьому, що він «суворий, але справедливий» і що «нелегкі обов’язки» старости примушують його іноді бути безжальним.
Під час відпрацювання команд «шикуйся!» і «відбій!» Стодвадцятьтрикуплети весь час намагався вдарити мене палицею по голові або по руках. Руки мені вдавалося ховати, а голові дісталося. Зараз вона розривалася від болю. Та коли я підійшов за своєю порцією ерзац-кави, староста дав мені півчерпака добавки, напевне, вважаючи мене своїм, тобто кримінальним злочинцем.
Після відбою в камері засвітилася синя нічна лампочка. Бубновий Туз увімкнув кишенькового ліхтарика, дістав принесений блокфюрером згорток, вийняв з нього дві пляшки шнапсу, ковбасу, хліб. Почалася пиятика і картярська гра. Бубновий Туз і Стодвадцятьтрикуплети грали на коштовності, золоті монети, валюту і ляпаси. Важко сказати, хто в кого вигравав, тільки староста дедалі частіше дубасив свого холуя, звинувачуючи його в махлюванні. Гра тривала за північ. Під кінець вони випили ще одну пляшку шнапсу, яку дістали з матраца Бубнового Туза, потім знову побилися і, нарешті, повкладалися спати. Заснув і я.