Слово після страти
Шрифт:
У крематоріях були машинні відділення, електромотори, вентилятори, піч для спалювання ганчір’я, умивальня, кімната есесівців, приміщення, де переплавлялися золоті зуби, вирвані в мертвих.
До газових камер в’язнів водили мурованими сходами. Для зручного транспортування старих, хворих, немічних, напівмертвих і мертвих існував спеціальний похилий спуск, по якому їх просто спускали в газову камеру.
Ота Краус та Еріх Кулка наводять у своїй книзі розповіді. угорського лікаря Мікулаша Ніжлі про події, свідком яких йому доводилося бути не раз, бо Мікулаш Ніжлі майже півроку жив у кімнатці при одному з крематоріїв табору Біркенау.
Розповідь Ніжлі є цінним і, треба сказати, унікальним свідченням очевидця. Тому
«Із залізниці долинає протяжний гудок паровоза. Світає. З вікна я бачу залізничні колії і довгий ешелон. За кілька хвилин відчиняються двері вагонів, платформа заповнюється людьми. Сортування новоприбулих тривало не більше як півгодини. Частина нових в’язнів уже вирушила в дорогу.
У моїй кімнаті чути голоси і тупіт, що долинає з котельної крематорію: там закінчуються приготування до прийому нового ешелону. Я чую шум електромоторів; починають працювати величезні вентилятори, які нагнітають повітря в печі. П’ятнадцять таких вентиляторів працює одночасно, по одному на кожну піч. Печі збудовані в приміщенні, довжина якого тридцять метрів. Вони складені з червоної цегли, їхні величезні чавунні дверцята вишикувалися страхітливою чорною шеренгою.
Колона в’язнів підходить до воріт крематорію. Ось вони одчиняються. Люди йдуть п’ятірками. Про їхню подальшу долю вже ніхто нічого не знатиме. Хто хоч раз пройшов ці 300 метрів від залізничної платформи до воріт крематорію, той уже ніколи не повернеться назад, і ніхто про нього більше нічого не почує. Така доля людей, відправлених з платформи ліворуч.
Вони йдуть повільно. Діти тримаються за одяг матерів. Малюків несуть на руках або везуть у колясках. Есесівці, що супроводжують колону, залишаються за ворітьми. На воротах висить оголошення про заборону входити стороннім, навіть есесівцям.
У дворі крани і шланги для поливання газону. Колона розсипається. Усі кидаються до кранів. Люди відштовхують одне одного, стараючись наповнити свої кухлі. Це й не дивно. Понад п’ять діб їм не давали води. Есесівці, які прийняли колону в дворі, уже звикли до нього. Вони терпляче чекають, поки сердеги п’ють. Доки вони не нап’ються, вишикувати їх у колону все одно не вдасться. Нарешті людей збирають докупи. Вони йдуть ще сто метрів доріжкою повз газони і підходять до металевого бар’єра; від нього дванадцять сходів ведуть униз, у велике приміщення, на дверях якого величезна вивіска, написана німецькою, французькою, грецькою і угорською мовами, пояснює, що там розміщені «душові і дезінфекція». Ця вивіска трохи заспокоює людей.
Вони заходять у просторе приміщення завдовжки двісті метрів. Воно побілене і яскраво освітлене. У центрі приміщення кілька стовпів, біля них та вздовж стін стоять лавки. Над лавками — ряд вішалок з номерами. Численні написи на різних мовах пояснюють, що одяг і взуття мають бути зв’язані й повішені на ці вішалки. Далі треба запам’ятати номер, щоб після душу можна було швидко знайти свої речі. «Ось вона, німецька акуратність!»— думають люди. Вони мають рацію: все робиться в інтересах порядку. Адже населення рейху чекає на тисячі пар взуття, і воно не повинно бути переплутане. Так само й одяг. Треба, щоб він зберігся.
У приміщенні зібралося близько 2 тисяч чоловіків, жінок і дітей. Заходять есесівці і наказують: «Кожному роздягтися догола! На це дається 10 хвилин!» Старі, дорослі й діти приголомшені. Жінки й дівчата озираються, вони тремтять від сорому. Може, вони не зрозуміли наказу німецькою мовою. Наказ повторюється. Тепер тон його нетерплячий і навіть погрозливий. Людей охоплює лихе передчуття, вони обурені. Та, усвідомлюючи своє безсилля, роздягаються. Старим і хворим допомагають в’язні із зондеркоманди. За десять хвилин усі роздягнені, одяг висить на вішалках. Люди старанно запам’ятали номери своїх вішалок!..
Есесівці відчиняють двері в кінці залу. Натовп кидається в сусіднє, також яскраво освітлене
У центрі приміщення — колони. Та це не опорні колони, а чотиригранні металеві труби з густою сіткою отворів.
Усі вже зайшли в приміщення. Лунає команда: «Есесівцям і членам зондеркоманди залишити приміщення!» Наказ виконано. Двері зачиняються. Тим часом до крематорію під’їздить машина Червоного Хреста. Із неї виходять офіцер СС і санітар, котрий несе чотири зелені бляшанки. Вони сходять на підвищення серед газону, де із землі стирчать бетонні труби. Обидва одягають протигази, підіймають клапани труб. Потім розбивають кришку першої бляшанки і її вміст — зерна фіолетового кольору — засипають в отвір труби. Це зерна циклону. Вступаючи в реакцію з повітрям, вони перетворюються на газ. Зерна падають вниз, у металеві колони, що стоять посередині приміщення, а газ, що утворюється, через отвори в залізних трубах проникає в приміщення, наповнене людьми.
За п’ять хвилин усе закінчено...
А ще за двадцять хвилин починають працювати електричні вентилятори, які висмоктують газ. Двері роздягальні одчиняються. Водночас під’їжджають вантажні машини. Члени зондеркоманди виносять одяг та взуття і вантажать їх у машини. Усе це відвозять у дезінфекцію, цього разу в справжню дезинфекцію. А потім ці речі розвезуть по складах Німеччини.
Потужні вентилятори швидко видаляють газ із приміщення. Однак деяка його кількість ще зберігається, викликаючи в людей задушливий кашель, через це члени зондеркоманди змушені працювати в протигазах. У приміщенні вмикають світло, і перед тими, хто входить до нього, постає жахлива картина.
Тіла розкидані не по всій кімнаті. Вони лежать купою. У приміщенні височить страхітлива купа голих тіл. Це пояснюється тим, що газ насичує в першу чергу нижчі шари повітря, угору він підіймається поступово. Бідолашні жертви намагаються вилізти якомога вище, вони лізуть одне на одного. Люди хочуть одвоювати одну, максимум дві хвилини життя. Розігруються моторошні сцени. Якби люди в цю мить могли думати, вони зрозуміли б, що дертися вгору по своїх близьких і дітях марна річ. Але хто міг взагалі думати в цьому пеклі? Люди керувалися єдиним рефлексом — інстинктом самозахисту. У цій купі тіл найнижче лежали немовлята, жінки та старі, а здорові чоловіки були нагорі. Усі тіла сплелися в останній боротьбі, шкіра роздерта до крові, з носів і ротів тече кров. Обличчя сині і спотворені до невпізнання» [31] . Ця розповідь не потребує ні пояснень, ні коментування. Вона говорить сама за себе. Важко тільки зрозуміти одне: як могли цивілізовані люди свідомо чинити такі страхітливі злочини, такі нечувані бузувірства?! Нормальна людина цього не може зрозуміти...
31
Ота Краус, Эрих Кулка, «Фабрика смерти». М., Госполитиздат, 1960, стор. 153—156.
У п’яти освенцімських крематоріях було дев’ять газових камер і п’ятдесят печей. Пропускна здатність усіх газових камер на добу — близько десяти тисяч чоловік. Кожна піч за двадцять хвилин спалювала від трьох до десяти трупів, залежно від того, якими трупами завантажувалися печі — дорослих чи дітей. Таким чином, пропускна здатність усіх освенцімських крематоріїв за годину становила від 450 до 1500 чоловік, а за добу від 10 800 до 36 000 чоловік. Якщо вирахувати час, потрібний на прибирання і дезинфекцію приміщень, на чистку топок, їх технічний огляд та поточний ремонт, а також час, який доводилося витрачати на усунення неполадок і аварій, середня пропускна потужність усіх освенцімських крематоріїв практично дорівнювала двадцяти тисячам в’язнів на добу. Страшно навіть подумати: 20 тисяч чоловік міг спалювати Освенцім за добу!