Слово після страти
Шрифт:
Ще раз подякувавши блокфюрерові, я і Жора вийшли. Як тільки ми опинилися в затишному куточку, одразу ж зазирнули в пакет і, вражені, ахнули: там був буханець справжнього білого хліба, без домішки тирси й просяної муки, півкілограма ковбаси і пачка маргарину— нечуване багатство в таборі смерті. Та радість нашу потьмарило усвідомлення того, що ми попалися в сіті Ауфмейєра. Чим тільки все це закінчиться...
За туалетною кімнатою була невелика комірчина, в якій зберігалися відра, щітки, швабри, каустична сода, ганчірки та інший господарський інвентар для прибирання.
Замкнувшись у каптьорці, ми дістали схованого ножа і розділили хліб, ковбасу й маргарин на двадцять однакових порцій, після чого я збігав на майданчик, розшукав прибиральників. Вони по черзі заходили в каптьорку, і кожен одержував свою порцію. Певна річ, ніхто з них не знав, якою ціною ми добули ці продукти...
Увечері ми з Жорою відпросилися в штубового Зінгера годинку «погуляти». Він дозволив, але попередив: «Гуляйте, тільки не попадайтеся і не спізніться на аппель». Штубовий гадав, що ми йдемо «організовувати». Власне кажучи, так воно й було: ми йшли «організовувати», але не речі, як думав штубовий, а продукти. Зараз нас зібралася чимала сімейка — двадцять чоловік, їх треба було чимось годувати. Це був наш обов’язок, оскільки ми з Жорою перебували в привілейованому становищі порівняно з іншими товаришами.
До вечірнього аппеля лишалося години півтори. Вирішили заглянути в четвертий і шостий блоки. У них жили проміненти з числа німців, поляків і чехів. Вони займали в таборі командні посади й одержували з дому посилки.
У четвертому блоці ми зайшли прямо в штубу промінентів. Там стояло штук дванадцять двоярусних дерев’яних ліжок, застелених добротними шерстяними ковдрами. В приміщенні було чисто й охайно. Чоловік двадцять табірних аристократів саме вечеряли. Чого тільки не було в них на столі! І ковбаси, і сир, і варення, і домашнє печиво...
Я спитав, чи не хочуть шановні добродії послухати славетного співака Георга. Добродії недовірливо зміряли нас поглядами, презирливо скривили губи і спитали: «А якою ж мовою він співатиме?» — «А якою ви захочете!» — відповів я. Це справило враження. Жора проспівав три пісні: німецьку, чеську і польську. Успіх був разючий. Придурки довго не хотіли відпускати його, замовляючи нові й нові пісні. Мабуть, Жорин спів будив у їхніх очерствілих душах щось людяне, бо в декого навіть показалися сльози на очах. Проміненти не поскупилися: вони дали нам хліба, сала, банку консервів і печива.
— Бачиш, малюк, мистецтвом скрізь можна заробити шматок хліба, навіть серед дикунів,— філософськи мовив Жора, коли ми поверталися до свого блока.
Не встигли ми зайти в комірчину і замкнутися, як хтось нетерпляче постукав умовленим стуком. Ми відчинили. В комірчину, заточуючись, нетвердим кроком зайшов в’язень і в знемозі притулився спиною до стіни. Він був увесь у крові, обличчя страшенно розпухло, одного ока зовсім не видно. Ми насилу впізнали в ньому Гришу Шморгуна, який щойно повернувся з арбайтскоманди
— Пити...— кволо вимовив він.
У комірчині стояло дві миски холодної баланди, залишеної нами з обіду для дяді Вані і Грищі. Ми дали йому одну миску. Він випив її і безсило опустився на ящик. Шамкаючи беззубим ротом — йому, очевидно, вибили зуби,— Гриша сказав:
— Дядю Ваню вбили, гади... завтра й мені те буде...
Ця звістка приголомшила нас. Насилу повертаючи язика, Гриша розповів, що сьогодні капо Адольф шаленів, як ніколи. Він без кінця чіплявся до дяді Вані, всіляко знущався з нього. Годин за три до закінчення роботи дядя Ваня не стерпів і ударом лопати розчерепив негідникові голову. Есесівці розстріляли дядю Ваню, а з ним ще двадцять в’язнів. Всіх інших побили до крові. Вони б усіх розстріляли, та комусь же треба було нести трупи в табір.
— І сам не знаю, як я залишився живий,— раз по раз тіпаючись, розповідав Гриша.
Шморгуна треба було рятувати за всяку ціну.
— Уся надія на тебе,— сказав я Жорі.— Поговори сьогодні ж із Плюгавим, щоб не посилав Гришу в штрафну команду.
— А що ж я йому запропоную, цьому покидькові? — мало не плакав Жора.— У мене ж нічого немає, а співати він може примусити мене за баланду або й даром.
— А що як пообіцяти йому золото, яке ми «організуємо» завтра? — несміливо спитав я.
— Доведеться іти й на це. Іншого виходу в нас немає,— відповів Жора.
Ми промили Гришині рани теплою водою, сяк-так перев’язали. Потім віддали йому половину принесених нами продуктів. Часу лишалося обмаль.
На наше щастя, прийшов зв’язковий від Антоновича Володя Білгородський. Ми в кількох словах розповіли йому про загибель дяді Вані, розповіли про свої клопоти і про те, що завтра йдемо «організовувати» золото Ауфмейєрові. Володя схвалив наш план і пообіцяв завтра ж прислати Ганса.
Він порадив із золотом бути дуже обережними, інакше і самі загинемо, і Гришу занапастимо. «Раджу,— сказав він,— більшу частину організованого золота віддати Ауфмейєру, щоб не викликати його підозри. Правда, дізнатися, скільки ви принесли золота, він не зможе, бо не має доступу в «Канаду», та все одно будьте насторожі. Плюгавому дайте не більше двох монет. Усе, що залишиться, віддасте людині, яку ми пришлемо»,— напучував нас Володя.
Почався вечірній аппель. Ми допомогли Гриші вийти на шикування і попросили в’язнів, з якими він стояв в одній шерензі, потримати його до кінця аппеля. Ще добре, що Гриша стояв у дев’ятій шерензі і Ауфмейєр бачив там тільки голови в’язнів.
Аппель минув благополучно. За півгодини пролунали короткі гудки табірної сирени. Згідно встановленого розпорядку через п’ятнадцять хвилин сирена просурмить довгі гудки, після чого заборонялося будь-яке ходіння не тільки по табору, але і в блоках. В’язні поспішали до відбою закінчити усі свої справи. У ці хвилини, а також у ранкову пору в блоках був справжнісінький розгардіяш. Штовханина й тіснява були такі, що кволих і хворих нерідко збивали з ніг і затоптували. Ми заздалегідь провели Гришу до нар.