Слово після страти
Шрифт:
Я почував себе так, наче потрапив у капкан, з якого не було порятунку. За мить відчув на собі колючий погляд Гіммлера і вирішив: що буде, те й буде, і сміливо глянув йому в очі. Гіммлер заговорив. З перших його слів я зрозумів, що мова йде про мене. Знаючи, що в цю критичну мить мене може врятувати тільки спокій, я постарався затамувати хвилювання.
— Спитайте цього росіянина, за що він потрапив у штрафники,— сказав Гіммлер, звертаючись до офіцера, котрий стояв поруч і тримав руку на розстебнутій кобурі пістолета.
З досвіду я знав, що заперечувати свою
Тим часом офіцер-перекладач добірною російською мовою повторив запитання Гіммлера. Для мене було б краще удавати, що я не розумію по-німецьки, і користуватися послугами перекладача — принаймні я мав би час для обдумування своїх відповідей. Але, з другого боку, уже те, що я знаю німецьку мову, може викликати позитивну реакцію.
— Дякую вам, пане штурмбанфюрер, не звольте утруднювати себе, я знаю німецьку мову,— сказав я перекладачеві по-німецьки і далі звернувся до Гіммлера.
— Пане рейхсфюрер, дозвольте відповісти на ваше запитання?
Гіммлер здивовано ворухнув бровами і навіть трохи вибалушив очі:
— Ти мене знаєш?
— Вас знає вся Німеччина! — не кліпнувши оком, випалив я.
— Кгм...— Гіммлеру не вдалося стримати усмішку.— А звідки ти знаєш німецьку мову?
— Вивчав у таборах, бо дуже сподобалась мені.
— Похвально, похвально...—сказав Гіммлер, і його непроникне, камінне обличчя пожвавішало.—Ну, а чому ж ти, такий свідомий робітник, потрапив в Освенцім?
— Я тікав з Німеччини.
— Ти тікав з Німеччини? — здивувався Гіммлер.
— Тікав.
— Чого? Не захотів працювати?
— Ні. Працював я добре, і німецькі майстри були задоволені мною, але мене погано годували, і я втік, сподіваючись знайти краще місце й гарні харчі...
За табірними правилами начальству треба відповідати голосно й чітко. Так я й робив.
Гіммлер і вся свита з Інтересом слухали мої відповіді, а наш блокфюрер Ауфмейєр стояв блідий як стіна. Мабуть, дуже хвилювався, боячись, що я бовкну про золотий обруч з дорогоцінними каменями. Перед Гіммлером тремтіли коліна навіть в есесівських генералів, а про колишнього кримінального злочинця, що вибився в офіцери, нічого й говорити. Досить Гіммлеру ворухнути пальцем, щоб з Ауфмейєра і попіл розсіяли. Але я не був ликом шитий і розумів, що спроба викрити Ауфмейера закінчиться тим, що і мене, і всіх свідків цього викриття, тобто дві тисячі в’язнів блока, Гіммлер накаже розстріляти. Він ніколи не потерпів би ганьби есесівського офіцера, яка темною плямою упала б на війська СС.
Ці думки вихором промчали в моїй голові.
Праворуч од Гіммлера стояв генерал із потворним асиметричним обличчям. Це був Кальтенбруннер. Поруч стояв Шелленберг. Ліворуч од Гіммлера був Рудольф Гесс, а біля нього штандартенфюрер з обличчям непорочної діви. До нього й звернувся Гіммлер:
— Чуєте, Ейхман, цей гефтлінг шукав райського куточка і знайшов його в Освенцімі.
Уся свита дружно
Відомо, що кати, як і генії, безсмертні, їх не забувають потомки. Мені навіки вкарбувалися в пам’ять Гіммлер і його підручні.
Гіммлер пересміявся і знову втупив у мене погляд своїх каламутних очей.
— Ну і як, ти знайшов те, що шукав? Тобі краще тут?
— Тут не краще, але тут порядок,— сказав я, викликавши такою відповіддю гостру цікавість в есесівців.
— Он як! А в чому ж полягає цей порядок? — запитав Гіммлер.
— У високій організованості, якнайсуворішій дисципліні. Кожен гефтлінг знає своє місце, ніхто не сміє порушувати наказів. Тут справжній порядок, німецький. Ну, і думати не треба — начальство за тебе думає.
— Чули, Гесс, це вам компліменти,— з’єхидничав Гіммлер.— Як бачите, наші націонал-соціалістські ідеї і німецька система залізної дисципліни та трудового виховання дають свої плоди. Взагалі я бачу, що на карантині у вас порядок. Після того як Менгеле пожвавить селекцію, і то не тільки тут, а у всьому таборі, вам, Ейхман, не доведеться сушити голову, куди дівати нові контингенти. Місця вистачить для всіх.
Гесс улесливо підтакував, члени свити схвально кивали головами.
— Скорцені, вам не підійде цей гефтлінг? — Гіммлер не то жартома, не то серйозно звернувся до двометрового здоровила в чині гауптштурмфюрера, широкоплечого, атлетичної будови есесівця років тридцяти-тридцяти п’яти, в якого було квадратне, дуже загоріле обличчя, спотворене шрамами.
Здоровань презирливо підібрав губи.
— Майте на увазі, щирість — дуже цінна і рідкісна риса,— просторікував Гіммлер.
— Згоден, але вона потрібна не завжди,— незалежно відповів Скорпені.
Мене здивувало, що цей есесівець, який мав звання лише капітана, так незалежно тримався перед рейхсфюрером СС.
Гіммлер строго подивився на нього й одвернувся.
— Ти хотів би бути на волі? — 3 доброго дива спитав мене Гіммлер.
Свобода? З рук Гіммлера? Свобода ціною зради своїх товаришів — Жори, Антоновича, дяді Вані, Ганса, які врятували мене од смерті? З гіркого досвіду інших я вже знав, що гестапівці та есесівці даром нічого не дають. Вони навіть можуть випустити мене на волю, щоб потім влаштувати пропагандистський балаган: мовляв, запеклого злочинця, більшовицького фанатика перевиховали націонал-соціалістські ідеї, праця, і він одержав волю. «Ні,— подумав я.— Такої волі мені не треба».
— Я щиро вдячний вам, пане рейхсфюрер, але не можу скористатися з вашої пропозиції. Я хочу розділити долю своїх співвітчизників. Крім того, до закінчення війни мені байдуже, де працювати на велику Німеччину.
Підручні Гіммлера, почувши мою відповідь, аж очі вирячили, а сам він на мить замислився, став неуважний і дивився на мене вже невидющими очима.
— У цього гефтлінга,— озвався Шелленберг,— не все гаразд Із психікою... якщо не помиляюся це єдиний випадок, коли в’язень концтабору відмовляється іти на волю.