Смерть — діло самотнє
Шрифт:
— Не лізти в цю справу.
— Чому?
— Тому, — відповів Крамлі й замовк. Потім поглянув на задні двері свого дому. — Якщо з вами щось станеться, мій бісів роман так і лежатиме недописаний. Хтось же має прочитати всю ту маячню, а я нікого іншого не знаю.
— Ви забуваєте ось про що, — заперечив я. — Хто б не стояв за вашими дверима минулої ночі, він стоїть і за моїми. А я не можу йому цього дозволити, правда ж? Не можу дозволити, аби мене переслідував той тип, що підказав мені назву, яку я щойно надрукував на вашій машинці. Хіба не так?
Крамлі дивився на моє обличчя, і я знав, що він думає: абрикосовий пиріг, банановий кекс, суничне
— Тільки будьте обачні, — промовив він зрештою. — А втім, старий міг просто послизнутися, вдаритись головою і впасти в канал уже мертвий. Тим-то в легенях і не було води.
— Ну звісно, а тоді виплив і сам заліз у клітку.
Крамлі примружився, так наче прикидав на око, скільки я важу.
Потім мовчки подавсь у свої джунглі й на хвилину зник. Я чекав.
Аж раптом звідкись іздалеку вітер доніс трубний гук слона. Я поволі обернувся до бризок штучного дощу й прислухався. Десь ближче хрипко роззявив свою величезну пащу лев, і з неї вихопилося хиже рикання. І враз повз мене, мов літній вітер, здіймаючи куряву, промчав гурт антилоп і газелей, і серце моє забилося в лад з їхнім легким тупотінням по сухій землі.
Раптом на стежці з'явився Крамлі з широкою хлоп'ячою усмішкою на вустах, видимо пишаючись зі своєї нікому доти не відомої дивацької химери й водночас соромлячись її. Він пирхнув і підніс угору дві нові, ще не розкриті бляшанки пива, показуючи ними на акустичну систему з шістьох схожих на величезні темні лілеї динаміків, прилаштованих на деревах. Ото з них і прилинали до нас антилопи, газелі та зебри, боронячи наші життя від безіменних хижаків поза парканом садиби. Ще раз протрубив слон і остаточно вразив мою душу.
— Африканські записи, — пояснив Крамлі, хоч у цьому й не було потреби.
— Чудово, — сказав я. — Е, а це що таке?
Десять тисяч африканських фламінго знялись у повітря з освітленої сонцем прісноводної лагуни п'ять тисяч днів тому, коли я був ще хлопчиськом-школярем і Мартін та Оза Джонсони [19] летіли від диких звіриних стежок Африки, щоб побути з нами, простими людьми Каліфорнії, і повісти дивовижні історії.
І тоді я пригадав.
Того дня, коли я мав чимдуж бігти, щоб послухати виступ Мартіна Джонсона, він загинув в авіаційній катастрофі біля самого Лос-Анджелеса.
19
Подружжя американських дослідників Африки.
Але й оце тепер, в обнесеному парканом клаптику джунглів, у цьому райському притулку Елмо Крамлі, лопотіли крильми птахи Мартіна Джонсона.
Моє серце полетіло з ними.
Я поглянув на небо й запитав:
— А що ви робитимете, Крамлі?
— Нічого, — відповів він. — Стара жінка з канарками житиме вічно. Можете побитись об заклад.
— Не маю на що, — сказав я.
Коли згодом того ж таки дня біля берега почали з'являтися потопельники, це зіпсувало відпочинок людям по всьому пляжу. Вони обурювалися, спаковували свої кошики з провізією і розходились по домівках. Собак, що залюбки бігли до води поглянути на чужинців, винесених хвилями на берег, миттю гукали назад сердиті господині чи розгнівані господарі. Дітлахів збирали до гурту й відсилали геть, суворо наказуючи ніколи не підходити до тих чужих людей.
По суті, утоплення було забороненою темою. Про нього, як і
20
Небажана особа (лат.).
Та тільки-но забирали одного утопленого, як по березі розлягалися голоси дітлашні, що копала колодязі в піску біля води:
— Ой мамо, поглянь!
— Ану мерщій звідти! Мерщій!
І чути було тупотіння малих ноженят, що чимдуж тікали від тих мін, винесених на берег.
Повертаючись від Крамлі, я почув про нових незваних гостей.
Мені страшенно не хотілось іти від сонця, що, здавалося, вічно сяяло над садибою Крамлі.
Наближаючись до моря, ти ніби переходив у іншу країну. Немов радіючи з поганих новин, на узбережжя насувався туман. Потопельники не мали стосунку ні до поліції, ні до нічних лихих пригод, ні до жаских знахідок у каналах, які цілу ніч усмоктували воду між свої щелепи. То були просто прибиті мертвою хвилею покидьки.
На березі вже панувала пустка. Та ще більша пустка запала в моїй душі, коли я звів очі на старий венеційський поміст.
Небажана особа (лат.).
— Поганого рису! — прошепотів хтось. Я сам.
Давнє китайське заклинання, яке вигукували край рисового посіву, щоб убезпечити майбутній врожай від руйнівного наслання заздрих богів.
Поганого рису…
Та хтось уже наступив на великого змія.
Хтось причавив його ногою.
На дальшому кінці помосту згинула без вороття естакада «Крутих гірок».
А те, що лишилося, лежало тепер у надвечірньому присмерку, мов безладно розкидані величезні бирюльки. Але в цю гру грав тепер тільки один екскаватор, що, пахкаючи мотором, нахилявся, підхоплював з піску ті бирюльки й тішився ними.
«Коли скінчиться це вмирання?» — почув я Келові слова, сказані кілька годин тому.
Дивлячись на оголений, мов кістяк, кінець помосту попереду й на навальну хвилю туману, що сунула до берега, я раптом відчув, як спину мені всипало морозом. Хтось ішов за мною назирці. Я крутнувся.
Одначе те ніщо переслідувало не мене.
По той бік вулиці я побачив А. Л. Шренка. Він біг, глибоко застромивши руки в кишені пальта, втягши голову в темний комір, і раз у раз озирався, мов пацюк, за яким женуться собаки.
О боже, подумав я, тепер я знаю, кого він мені нагадує.
Едгара По!
Оті всім відомі фотографії, сумовиті портрети Едгара Аллена По: високе й ясне матово-біле чоло, замислені, сповнені похмурого вогню очі, скорботно зімкнені уста під темними вусами, косо пов'язана шийна хустка над неохайним комірцем, що підпирає випнутий і судомно-рухливий кадик.