Смерть — діло самотнє
Шрифт:
Повернувшись до своєї кімнати, я визирнув у вікно.
Штора навпроти знов була піднята: перед вітриною вже не стояла інквізиція в моїй особі.
Очі блищали й чекали, що буде.
Що вони побачать цієї ночі?
«З нічого весь тремтиш…»
Я миттю прокинувся.
— Що? — мовив до темної стелі.
Це ж, здається, слова леді Макбет?
З нічого весь тремтиш.
Боятися ніч'oго без причини.
І мусити зоставатись із тим нічим аж до світання.
Я прислухався.
Чи
Піти й поглянути я боявся.
Я розплющив очі. Подививсь у бік коридорчика, що вів до крихітної кухоньки й ще меншої ванної.
Учора ввечері я почепив на ріжок дверей старий і подертий білий купальний халат.
Але тепер то був уже не халат. Без окулярів, які лежали на підлозі біля канапи, мої очі бачили тільки те, що могли, а практично нічого, і халат… обернувся на щось інше.
То було Страховище.
Коли п'ятирічним хлопчаком я жив з батьками на сході, в Іллінойсі, мені доводилось уночі йти до вбиральні нагорі темними сходами, і, якщо над ними не світила маленька тьмяна лампочка, там, на вершечку сходів, завжди чатувало Страховище. Іноді мати забувала ввімкнути ту лампочку, і я плентав сходами, з усіх сил стримуючись, щоб не поглянути нагору. Але щоразу тремтів зі страху і зрештою таки поглядав. І Страховище було там, озиваючись гуком чорних поїздів, що мчали десь нічною околицею, і спомином про жалобні процесії, які проводжали в останню путь милих двоюрідних братиків чи дядьків. Що далі я ріс, то довші ставали ті процесії. Мені виповнилося сім, а тоді вісім і дев'ять, і за цей час померли ще кілька моїх тіток, помер і дідусь, і я бачив їх мертвих серед квітів у вітальнях чи в трунах, що їх потім спускали в землю в сусідстві з десятками інших незабутніх родичів, і в ті ночі поїзди не знати чому гучали дужче, і то була смерть, то було Страховище, безформне й невиразне, сама ніч та зорі, і ось воно чекає на мене, підстерігає мене, а я стою внизу біля сходів і…
Раптом скрикую.
Бо тепер Страховище висить отам, на дверях, де потопають у темряві коридор, кухонька й ванна.
Хвалити бога, подумав я, що великі червоні трамваї не ганяють о такій пізній порі своєю колією, всього за квартал звідси, й не звучать їхні лиховісні сигнали.
«Страховище, згинь», — подумки звелів я.
Страховище не згинуло.
— Страховище, — промовив я до невиразного видива на дверях, — я ж знаю, що то не ти. Ти — ніщо. Ти мій старий пляжний халат.
Біда була в тому, що я його як слід не бачив.
Якби мені дотягтися до окулярів, подумав я, надіти їх і підхопитись на ноги…
Якби рука моя не тремтіла так, що я не міг навіть сягнути нею вниз, аби намацати окуляри.
Я лежав, і мені було вісім років, потім сім, п'ять, чотири, і я все меншав, меншав і меншав, а Страховище на дверях тим часом дедалі більшало, витягалось і ставало все жаскіше.
Я боявся й оком змигнути. Боявся, що навіть від цього найменшого поруху Страховище нечутно посуне від дверей і…
Нечутно торкнеться моїх ніг.
— А-а-а! — закричав хтось.
Бо
Я міцно заплющив очі.
«Замовкни! — подумки благав я. — Ти розбудиш Страховище».
Телефон дзвонив. О четвертій ранку. О четвертій! Боже ти мій. Хто б це…
Пег? Загубилася в мексіканських підземних печерах? Пропала?
Телефон дзвонив.
Крамлі? З актом розтину, який мені несила слухати?
Телефон дзвонив.
Чи голос, в якому вчувається холодний дощ, темрява ночі й різкий спиртний дух, — голос, що шаленіє серед грози й крає душу плачем по жахливих лиходійствах, наче пронизливий виск великого червоного трамвая на повороті?
Телефон замовк.
Не розплющуючи очей, зціпивши зуби, накрившись із головою й уткнувши обличчя у вологу від поту подушку, я ніби чув якийсь чимраз ближчий шерех. Я заціпенів.
Затамував віддих. Погамував серце.
Бо саме зараз, цю ж таки мить…
Хіба ж я не відчув, як щось підступило впритул і… наважило…
На край моєї канапи!
Наступною жертвою став не А. Л. Шренк.
І жінка з канарками не пурхнула раптом по своїй кімнаті й не пустилася духу.
Пропала інша людина.
І незадовго перед світанком скляні очі у вікні проти мого стражденного помешкання бачили появу речового доказу.
На вулиці загальмував і спинився ваговозик-пікап.
Геть змучений безсонням, я почув його й стенувся.
Хтось постукав у двері моєї домовини.
Я сяк-так знявся з канапи, хилитаючись, мов повітряна куля, добувсь до дверей, прочинив їх і вперся злиплими очима в обличчя якогось здоровенного бугая в людській подобі. Той назвав моє прізвище, я визнав його за своє, і бугай звелів мені «розписатись отут». Я підписав якийсь папірець, схожий на лікарняну посвідку про смерть пацієнта, й став дивитись, як розвізник потупав назад до свого пікапа, на превелику силу вивантажив із кузова якусь запаковану й начебто знайому мені річ і покотив її тротуаром до моїх дверей.
— О боже, — мовив я. — Що це? Хто…
Та коли те одоробло на коліщатах, зачепившись за одвірок, басовито забриніло, я аж заточився, бо вже знав відповідь.
— Куди його? — запитав бугай, озираючи мої пишні апартаменти. — Може, осюди?
Він підкотив запаковану річ до бічної стіни, повів зневажливим поглядом по моїй убогій канапі, голій підлозі, друкарській машинці на столі й почвалав до свого ваговозика, залишивши двері навстіж.
По той бік вулиці я бачив сотню голубих, темно-карих і ясно-карих скляних очей і відчував на собі їх погляд навіть тоді, коли здер із привезеної речі упаковку й мені в око впала…
Жовтозуба усмішка.
— Боже мій! — вигукнув я. — Та це ж те саме піаніно, на якому мені грали…
«Регтайм кленового листка».
Грюк! Зачинилися дверцята машини. Ваговозик захурчав і поїхав геть.
Я повалився на свою напіврозвалену канапу, анітрохи не вірячи тій широчезній байдужій усмішці.
«Крамлі», — мовив я подумки. І відчув, як жахливо я підстрижений: на потилиці надто високо, з боків надто коротко. Пальці в мене заніміли.
«Що, синку?» — озвався Крамлі.