Смерть в океані
Шрифт:
— Стопа!
— Тама!
— Boy!
Кремезний, вайлуватий тубілець — старший вождь на острові, Тонгіа, — майже на голову нижчий за Очеретного, схопив його на оберемок і почав цілувати. Степан пручався, звивавсь, як в'юн. Ніщо не допомагало! Обійми остров'янина були чіпкі й надійні.
Таку-то несподіванку приніс нам новий день. Картина, що й казати, мальовнича: в глибині гаю та обабіч нього — кущі квітучої гарденії й хібіскуса; вгорі стрімливі пальми. А тут, перед вікнами лікарні, на зеленому моріжку, мовби на сцені з екзотичними лаштунками й декорацією, —
«Виставу» цю спостерігав не лише я. З вікон почали виглядати всі, хто хоч трохи тримався на ногах й здатний був рухатися.
— Асолі-лей, тама! [16] — приклавши єдину руку до серця, кволим голосом вимовляв і собі вчорашній утопленик — Менеуа.
Його слова потонули у зливі оплесків.
Нарешті вождь Тонгіа випустив Степана з обіймів і поставив на ноги.
— Подякуй людям, нечемо, за їхню ласку! — порадив я, висунувшись із вікна.
Очеретний під радісні вигуки присутніх заходився навсебіч кланятися.
16
Тут у значенні: «Привіт тобі, друже!» (самоан., фунафут.)
Довгокоса, чарівна «дикунка», з вузенькою пов'язкою на стегнах (ми потім дізналися, що вона — внучка Того, Кому Не Таланить — Менеуа і звати її Корділія), знявши з себе вінок, наділа Очеретному на шию.
Степан хотів потиснути дівчині руку, але та, сама поцілувавши його в ніс, хутко зникла серед натовпу.
Я не міг утриматися від сміху, а Очеретний — розкуйовджений, напівголий — зніяковіло стояв перед тубільцями.
Кошики з фруктами, горіхи, рибу, за наказом вождя, поставили на підвіконня нашої палати. Винуватця торжества — Степана, а заодно й мене Тонгіа запросив відвідати так звану Велику Хижину — таусоа, в якій остров'яни збираються в особливо урочистих випадках.
…І наше острівне життя знову увійшло в свою колію.
Хоч «Вихор» все ще не з'являвся, я швидко одужував. Навіть спробував ходити, спираючись на ціпок, витесаний Степаном з якогось тропічного сухостою.
Правда, нога непокоїла й на неї боляче було ступати.
Прогулянки мої тривали недовго — далі узбережжя лагуни я не заходив. Та мало-помалу став добиратися на протилежний берег острова.
Ширина Фунафуті невелика, а протилежний берег — на півкілометровій відстані від лікарні.
Одного разу до нас завітав Степанів знайомий рибалка Теувіні. Він повідомив, що старший вождь сьогодні запрошує нас у Велику Хижину.
— Збір, коли згасатиме сонце, — додав він. До вечора ще був час, але мені не терпілося швидше побачити село Фонгафале, в якому я так і не побував, якщо, звичайно, не брати до уваги того, що мене несли по ньому з корабля в лікарню.
— Ходімо, Степане, зараз, — запропонував я. — Погуляємо трохи, себе покажемо й інших побачимо.
Та
— Іди сам, — відказав. — Двигун твій працює на малих обертах, і, поки ти докривуляєш до Великої Хижини, я полежу.
Так і домовилися: Степан, поки не вщухла спека, відпочиватиме, а я, кривоногий, подибаю в Фонгафале.
Узявши ціпок, я вийшов з лікарні.
Після тривалого лежання йти було незвично. Від задухи паморочилась голова, земля під ногами хиталася, мов палуба.
Та ось, поминувши жарке осоння, я зайшов у затінок пальм, і ніжна прохолода нараз огорнула розгарячіле тіло.
Село (Північна околиця звалася Сенала, південна — Аламі) розкинулося вподовж узбережжя, в гущавині, з якої, як човники з хвиль, то тут, то там зненацька виринали чепурні хатини.
Хижини ті — на курячих лапках, екзотичні. Без стін. Ніби наші степові мазанки, прикриті спадистим дахом, і протяг наскрізь продуває просторі світлиці всередині. Та не екзотика змусила робити їх такими — інакше від спеки у них було б нестерпно.
Зливи на Фунафуті, говорив мені ще наш штурман, рясні й несподівані. Але внутрішнє приміщення хижок від них захищене: прорізи «стін» на випадок дощу закриваються циновками, що згорнуті в сувої й — завжди напохваті — прив'язані під дахом.
Цьому низинному кораловому суходолу небезпечні не лише тропічні урагани, які його іноді спустошують. Кілька разів на добу під час припливу вода з океану, немов крізь тунель, підземними проходами проникає на острів, заливає всю східну пологу частину.
Ось чому житла зводять на міцних підпорах — палях. Стоять вони здебільшого серед кокосового гаю або в затінку хлібного дерева й папайї.
Хто вперше уздрів цей земний «рай», вражений його романтичною звабою. Насправді — яка ж це романтика? Просто людина призвичаїлася жити всупереч стихії та й тільки.
Отже, незвична мальовничість Фунафуті мене, моряка далекого плавання, що відвідав уже не один кораловий суходіл, не здивувала. Навпаки, порівнюючи в думках острівні пейзажі з перелісками і гаями рідного краю, я намагався розвіяти казкові чари й звабу.
Через моря-океани до мене ніби простяглося забризкане дощем дубове галуззя; білою віхолою перед очима закружляли зірчаті пелюстки калини й запах деревію, як і колись, давно, теплом наповнив душу…
Поле, зворушлива краса лісостепу. Кожна стеблина, пагонець кожен говорить серцю більше, ніж буяння цього дивокраю. Тому що там — в'язь нашого роду, снага й невхолола кров прадідів, що пульсує і в наших жилах.
У полоні тих солодких згадок я незчувсь, як поминув кокосовий гай і вийшов на океанське узбережжя.
Прилісок кінчався, за ним, неподалік од води, перед кущами мангрів — надійної сторожі коралового берега — зеленіли цятки дбайливо обробленої землі.
То були городи, де росло таро й батат, овочі з величезним бульбоплодом, що заміняє остров'янам картоплю.
На ділянках поралося кілька тубільців.
Побачивши мене, вони випростались й зіперлися на держална сап.
— Талофа! — знімаючи капелюх, гукнув я.