Смерть в океані
Шрифт:
— Талофа! Талофа! — привітно озвалися остров'яни.
Низькорослий тубілець — я відразу впізнав вождя Тонгіа — рушив мені назустріч. Привітався, обняв за плечі.
— Вай! — показав він на мою покалічену ногу. І тієї ж миті запитав — Ефеа еті сау тама Стопа? [17]
— Степан? — перепитав я.
— Стопан, Стопан! — зрадів Тонгіа.
— Він спить. Ну, бай-бай, — заплющивши очі та поклавши голову на долоню, пояснив я. — Спочиває — розумієш?
— О, мої-мої,— засокорів вождь.
17
Коли
Звернувшись до тих, хто стояв серед городу — двох юнаків, жінок та підлітків, — Тонгіа щось наказав.
Молоді тубільці, кинувши сапи, побігли до кущів. Там лежали вузлики, інше збіжжя. Один остров'янин сікачем зробив надріз на зелених кокосових горіхах, приніс — один мені, другий — Тонгіа.
Тим часом високий юнак дістав з-під кущів барабан. В руках інших з'явилися довгасті, схожі на флейту мушлі. Хлопці піднесли ті сурми до уст — і над океаном, над хвилястою повінню джунглів полилася дзвінка й заклична музика, яку доповнювали глухі вдари дерев'яного барабана.
Звуки були такі пронизливі, що не залишилося сумніву — їх чують на всенькому острові.
І справді, за якусь мить з різних кутків села у відповідь озвалися барабани.
Старший вождь Тонгіа скликав односельців на сходку.
Ми ще стояли, смакуючи прохолодним кокосовим молоком, як із гаю вийшов бородатий чоловік в шоломі з корка й шортах, які носять європейці, кому доводиться жити в тропіках.
Та це й був європеєць, точніше — англієць Сем Роулінз, іхтіолог, [18] давній мешканець Фунафуті.
18
Той, хто вивчає риби.
Сем Роулінз не раз уже навідувався до нас в лікарню, розповідав про себе й своє життя на тихоокеанських архіпелагах.
Під час другої світової війни він служив матросом і в складі конвою на одному з військових кораблів відвідав північні радянські порти. В Мурманську навчився трохи говорити по-нашому.
Ми подружили з старим блукачем і пасинком туманного Альбіону, [19] називаючи його по-дружньому Семен Іванович або просто дядько Семен.
— О, Семен Іванович! — уздрівши іхтіолога, зрадів я.
19
Так іще зветься Англія, Британські острови.
— Добрий день, кривоножка, — весело відповів Сем. — Я бачу незвичну картину, — посміхнувся він. — Не європейці споюють тубільців, як це велося здавна, а навпаки. Що, містер Васько, подобається кокосове молоко? — запитав.
— Дуже.
— Я жив і в Африці, й на інших островах Океанії, але, зізнаюся, таких кокосів, як на Фунафуті, ніде не стрічав.
— Тут
— Ну, до раю далеко, — засміявся дядько Семен, і мені стало прикро за свою нещирість.
Вождь сказав щось іхтіологу, той у відповідь кинув:
— Сау таусоса.
І, звернувшись до мене, пояснив:
— Зараз підемо у Велику Хижину. Там уже всі збираються. А де ж ваш друг? — поцікавився.
— Він спочиває.
— У надвечір'я спати не корисно, — розважливо заявив англієць.
Закинувши сапу на плечі, вождь у супроводі городників подався через гай, а ми з дядьком Семеном неквапно пішли слідом за ним.
Сонце стояло впівдуба над океаном. Його гострошпиле, навкісне проміння пронизувало хащі. Гінкі пальми здавалися щоглами, а тіні від них — плетивом снастей над зеленавим диво-кораблем.
Бо й справді: і гай і острів, мов крихітне суденце, пливли, напнувши вітрила, серед безмежної океанської голубіні.
Цей суходіл, ці води… — навіть уява не могла осягти відстані, що пролягла між ними і материками та континентами.
«Там, у гігантах-містах, — подумав я, — тісний мурашник людей, і ті, хто марить війнами, лихі й неситі, уже заносять руку, щоб спопелити світ. Лише такі крихітні суходоли, як Фунафуті, може, і врятуються від вселенської атомної пожежі».
Наївні сподіванки! І їм одразу прийшло спростування.
— А це що? — запитав я Сема Роулінза, показуючи на вирви, порослі травою.
— Ви що — не знаєте?
— Ні.
— То, містер, сліди минулої війни, — пояснив іхтіолог. — Влітку сорок третього американці захопили острови Елліс, і японська наземна авіація, база якої знаходилася на атолі Тарава з архіпелагу Гілберта, не раз спрямовувала свої удари проти Фунафуті. А он, зверніть увагу, за тими розкидистими панданусами — траншеї та рештки дротяного загородження. Ще далі — колишні казарми.
— І довго янкі товклися тут?
— Та довгенько. Втім — нехай про це краще розкажуть самі тубільці,— додав Роулінз.
Ми підійшли до Великої Хижини, коли сонце вже торкнулося обрію.
Хижина нагадувала старовинну українську клуню. Ось тільки стін не було, лише стовпи-підпори тримали дах.
На майдані біля неї вирував людський натовп. Помітивши нас, тубільці розступилися. Вождь Тонгіа запросив до «господи», в якій обабіч на циновках сиділи чоловіки й жінки, а перед ними стояла велика дерев'яна скриня.
«Мабуть, скарби — перли та інші коштовності», — майнув здогад.
Степан Очеретний, гідний своєї величі, як божок сидів посеред хижини. Він жестикулював, про щось розпитуючи тубільців. Пальцем показував на голову — і остров'яни хором відповідали:
— Улу!
Тицяв собі на очі — і у відповідь лунало:
— Мата!
Рука звалася ліма, серце — фоту, море — самі, човен — пао-пао, весло — фої. Ну, і так далі й тому подібне. Власне кажучи, з такою спритністю за вечір Степан міг би скласти полінезійський словник і на основі цього захистити кандидатську дисертацію, як її часом захищають наші мовники. Та лінгвістичні старання Очеретного перервав вождь. Він подав знак, і ті, хто сидів один проти одного, насторожилися.