Снігова Королева

Андерсен Ганс Христиан

«Ось тепер я заживу!» – вирішило деревце, радісно розпростуючи свої гілки. Та лишенько! Вони засохли й пожовкли. Тепер ялинка лежала в кутку поміж бур’яну й кропиви. Зірка, зроблена із золотого паперу, досі стриміла на верхівці деревця й сяяла під променями сонця.

У дворі бавилось двійко веселих дітлахів – тих самих, що радісно танцювали довкола ялинки на Різдво. Молодший побачив золоту зірку, підбіг і зірвав її з ялинки.

–

Дивись, які галузки стирчать на цій страшній старій ялинці! – сказав хлопчик і заходився топтати їх. А ялинка дивилась на свіжі яскраві квіти у садку, потім поглянула на себе, й гірко пошкодувала, що не лишилась у темному закутку горища. Вона думала про свою молодість у лісі, про веселий вечір напередодні Різдва, про маленьких мишок, які слухали казку про Шалама-Балама.

– Усе минуло! – промовила стара ялинка. – Треба було тішитись усім, що я мала, а зараз уже пізно!

Потім прийшов служник і порубав дерево на шматки – вийшла велика в’язка дров. Дрова підкидали у вогонь, що палав під казанком, і вони яскраво спалахували. А ялинка так важко зітхала, що кожен стогін скидався на постріл.

Діти перестали гратися, підбігли й сіли біля вогню. Вони дивились і вигукували:

– Паф! Паф!

З кожним пострілом, що був зітханням ялинки, дерево згадувало літній день у лісі, а ще вечір перед Різдвом, а ще «Шалама-Балама», єдину казку, яку довелось почути. Врешті все скінчилось. Хлопчики знову побігли гратись у садок, молодший причепив собі на груди золоту зірку, яка прикрашала ялинку в найщасливіший вечір її життя. Тепер усе було в минулому, й життя ялинки скінчилось. Та й наша історія добігла до кінця, – бо ж усі історії рано чи пізно закінчуються.

Слимак і трояндовий кущ

Сад був оточений живою огорожею з ліщини. За огорожею розкинулись поля й луки, де паслись корови й вівці. Посеред саду пишно квітнув трояндовий кущ, а під ним сидів слимак.

– Заждіть-но, ще прийде мій час, – казав він. – Я подарую світові навіть більше, ніж ці троянди, чи горіхи, чи молоко, яке дають корови та вівці.

– Я чекаю від тебе чогось по-справжньому великого, – сказав трояндовий кущ. – А дозволь поцікавитись: коли саме це станеться?

– Я нікуди не поспішаю, – сказав слимак. – Це ти підганяєш час. А недарма кажуть: скорий поспіх – всім на посміх!

Цілий рік слимак лежав на одному місці, на осонні під трояндовим кущем, що квітнув трояндами – свіжими й прекрасними, як завжди. Слимак наполовину виповз зі своєї мушлі, випростав свої ріжки, потім утягнув їх назад.

– З минулого року нічого не змінилось! Ніякого прогресу! Трояндовий кущ квітне собі, а вперед не рухається!

Минуло літо, за ним

осінь. На трояндовому кущі красувались квіти. Коли ж погода стала вогка й похмура, кущ похилився до землі, а слимак заповз у землю.

Наступного літа знову розквітнули троянди, і слимак теж виповз зі свого сховку.

– Ти вже старий, – сказав слимак трояндовому кущеві. – Незабаром ти помреш. Ти вже дав світові те, що міг. Чи важливим був твій внесок? Спірне питання, та я й не маю часу про це думати. Але ось що ясно: ти не зробив ані кроку для внутрішнього розвитку, не спромігся створити щось іще. Ти маєш що сказати на свій захист? Незабаром ти перетворишся на засохлого патичка. Розумієш, про що я?

– Ти лякаєш мене, – сказав трояндовий кущ. – Я ніколи про це не думав.

– Та ти взагалі не хотів думати. Чи ти колись задумувався, чому ти цвітеш, і як проходить твоє цвітіння, – чому саме так, а не інакше?

– Ні, – відповів трояндовий кущ. – Я квітнув із радістю, бо не вмів робити нічого іншого. Сонце світило і зігрівало мене, повітря дарувало свіжість. Я пив чисту росу й дощові краплини. Я дихав і жив! Із землі до мене надходила сила, й повітря живило мене теж. Я завжди відчував щастя, і тому відчував потребу цвісти. Ось таке в мене було життя – я не міг чинити по-іншому.

– Ти мав дуже легке життя, – зазначив слимак.

– Авжеж. Я мав усе, що треба було, – сказав трояндовий кущ. – Але ти навіть більш обдарований, ніж я. Ти – одна з тих натур, гострий розум яких вражає світ.

– Я цього робити не збирався! Що таке світ? Та він – ніщо для мене! Мені цілком вистачає себе самого.

– Але хіба ми не для того живемо на землі, щоб ділитись усім найкращим із іншими? Віддавати іншим усе, що можемо? Так, в мене є лише троянди. Але ти, так щедро обдарований, що ти дав світові? Що ти йому подаруєш?

– Що я дав? Що я подарую? Та плювати я хотів на світ. Він нічого не вартий, тож мене не обходить! Якщо хочеш, можеш і далі віддавати свої троянди. Ти ж нічого іншого не вмієш. Хай ліщина приносить горіхи, а корови й вівці дають молоко – кожен із них старається для когось. А я старатимусь для себе. Зараз закриюсь у мушлі, й баста! Світ для мене нічого не означає!

Слимак заліз у свій будиночок і зачинив дверцята.

– Це дуже сумно, – промовив трояндовий кущ. – Я не можу замкнутись у собі. Єдине, що я можу, – вирощувати троянди. Потім із них облітають пелюстки, їх підхоплює вітер. Але якось я бачив свою троянду, що лежала в молитовнику господині. А іншу троянду приколола собі на груди молода вродлива дівчина. Ще одну квітку поцілувала дитина, радіючи життю. Усе це тішить мене, наче справжнє благословення. Ось такі мої спогади, моє життя.

І трояндовий кущ далі квітнув, поки слимак лежав без діла у своєму будиночку й міркував про те, що світ для нього – ніщо.

Минули роки.

Не стало слимака, усох трояндовий кущ. Навіть троянда в молитовнику зотліла. Але в садку виросли інші трояндові кущі, й оселились інші слимаки. Вони так само зачинялись у своїх будиночках і сердились на весь світ, бо він їх не обходив.

Нашу історію можна почати спочатку. І щоразу вона буде такою самою.