Снігова Королева
Шрифт:
Старий будинок
На одній вулиці поруч із новими й чистими будинками стояв дуже старий дім. Дата його зведення була вирізьблена на одній з балок і оздоблена візерунками у вигляді тюльпанів та вусиків хмелю. Судячи з цієї дати, старому будинку було вже триста років. Над вікнами старовинними літерами були написані вірші, а з карнизів витріщались вигадливо вирізані кумедні обличчя. Один поверх будинку виступав над іншим, а стічна труба під дахом закінчувалась
Навпроти старого будинку так само стояли нові й гарні. Безперечно, вони були такої ж думки, як і їхні сусіди.
У вікні одного з них сидів хлопчик з рум’яними щоками й чистими сяючими очима. Йому дуже подобався старий будинок – байдуже, при денному світлі, чи при сяйві місяця. Він би весь час сидів і дивився на стіни, де місцями відлущився тиньк, й вигадував різні історії, що могли відбуватись тут у колишні часи. Як виглядала вулиця, коли всі будинки на ній мали двосхилі дахи, відкриті сходи й стічні труби, схожі на драконів. Здавалось, він навіть міг бачити, як тут проходять солдати з алебардами на плечах. Звісно ж, дивитись на старий будинок задля розваги було дуже цікаво.
У будинку жив старий пан, який одягався у бриджі, пальто з великими мідними ґудзиками й перуку – будь-кому було ясно, що це справжня перука. Кожного ранку до будинку приходив старий слуга, щоб прибрати кімнати. Увесь інший час пан, що мешкав там, був сам-один. Інколи він підходив до вікна, щоб подивитись на вулицю. Тоді хлопчик вітався з ним кивком голови. Старий пан кивав у відповідь. Так вони познайомились і заприятелювали, хоча ніколи не розмовляли один із одним – але хіба ж це мало значення?
Якось хлопчик почув від своїх батьків: «Старий, який живе напроти, дуже багатий, але страшенно самотній». Наступної неділі вранці хлопчик приніс до старого будинку маленький пакуночок. І сказав слузі, який чекав на господаря:
– Будь ласка, передайте це від мене панові, який мешкає тут. Я маю двох іграшкових солдатиків. У пакунку один із них. Думаю, солдатик його розрадить – я ж бо знаю, що цей пан страшенно самотній.
Старий слуга кивнув і виглядав дуже потішеним, а тоді заніс солдатика до будинку.
Незабаром він прийшов до хлопчика, щоб передати йому запрошення відвідати будинок. Батьки дозволили хлопчику піти в гості. Так він потрапив до старого будинку.
Мідні бляшки на огорожі аж сяяли – певне, їх відполірували на честь візиту. На дверях були вирізьблені сурмачі, що стояли поміж тюльпанів – здавалось, вони дмуть що було сили, такі роздуті в них були щоки: «Тру-ту-ту, до нас у гості йде хлопчик! Тру-ту-ту, до нас у гості йде хлопчик!»
Потім відчинились двері. Усюди на стінах висіли старовинні портрети воїнів у латах і панночок у шовкових сукнях. Здавалось, лати бряжчать, а сукні шелестять. Потім були довгі-довгі сходи, а далі – маленький коридор, що виходив на занедбаний балкон. Скрізь видніли дірки й тріщини, з яких росла трава й листя, тож весь балкон – і
Тоді хлопчик зі слугою увійшли до кімнати, де стіни були оббиті шкірою, розмальованою позолоченими квітами.
– Позолота із часом потьмяніє й зітреться, та не страшно, бо шкіра назавжди зостається, – сказали стіни.
Прикрашені витонченою різьбою крісла з підлокітниками і дуже високими спинками, стояли у кімнаті, й коли вони рипіли, то здавалось, ніби вони кажуть: «Сідай! От лишенько, як же я скриплю! Певно, в мене подагра, як у старого буфета. Подагра мучить спину, от лишенько!»
А тоді хлопчик увійшов до кімнати, де сидів старий пан.
– Дякую, мій маленький друже, за те, що подарував мені іграшкового солдатика, – сказав старий пан. – І дякую за те, що прийшов до мене в гості.
– Дякую, дякую! – або: – Рип! Рип! – підхопили меблі.
Всюди було дуже багато меблів, і всі вони, здавалось, пнулися одне поперед одного, щоб поглянути на хлопчика.
На стіні у центрі кімнати висіла картина, де було зображено молоду гожу панночку. Вона була старомодно вбрала, мала напудрену зачіску та пишну спідницю. Панночка не казала ні «дякую», ні «рип», лише кинула на хлопчика спокійний погляд.
Тож хлопчик запитав у старого пана:
– А звідки у вас ця картина?
– Із магазину неподалік, – відповів той. – Тут у мене висить багато портретів невідомо-кого. Люди, що на них намальовані, померли й поховані давним-давно. Але я знав цю панночку багато років тому. Вона померла майже півстоліття назад.
У вазі під картиною стояв букетик із засохлих квітів – певне, їм теж було вже років п’ятдесят, чи принаймні так здавалось.
Маятник старого годинника хитався туди-сюди, стрілки крутились – спливав час, і з його плином усе в кімнаті ставало старшим, але, здавалось, ніхто цього не помічав.
– Удома кажуть, – промовив хлопчик, – що ви дуже самотній.
– Ох, – відповів старий пан, – мене навідують приємні спогади про минуле й приносять із собою багато різних речей. Їх викликає моя пам’ять. А тепер ще й ти прийшов мене відвідати. Це дуже тішить.
Потім він дістав із полиці книгу з картинками. Там було багато цікавого: вервечки чудових карет, яких уже не побачиш у цей час, солдати, що нагадували трефових валетів, й ремісники з прапорами, які майоріли на вітрі. Кравці мали прапор із ножицями, які тримали два леви, а на прапорі шевців був не черевик, а орел із двома головами. Ось така була книжка.
Згодом старий пан пішов до сусідньої кімнати, щоб принести яблука й горіхи. Гостювати в старому будинку було дуже приємно.
Тим часом заходився нарікати іграшковий солдатик, що стояв на полиці.
– Я не витримаю цього, – казав він. – Тут так самотньо й нудно. Я звик жити в родині, я не зможу змиритись з таким життям. День тягнеться тут довго-довго, а вечір – ще довше. Тут усе по-іншому, ніж у твоєму будинку. Там твої мама з татом ведуть приязну розмову, а ти з іншими дітками зчиняєш веселий гамір. А в будинку старого пана так самотньо! Ти думаєш, його хтось цілує? Хтось колись дивиться на нього приязно? Чи тут буває різдвяна ялинка? Та він уже однією ногою в могилі! Ні, я цього не витримаю.