Собор Паризької Богоматері
Шрифт:
— Циганка! — вигукнув він злякано. — А ти хто? Посланець з того світу?
І він схопився за ефес шпаги.
— Скоріше, скоріше, — повторював глухий, намагаючись потягти його коня за собою. — Сюди!
Феб ударив його чоботом у груди.
Око Квазімодо заблищало. Він зробив рух, щоб кинутися на ротмістра. Потім, стримавши себе, сказав:
— О, які ви щасливі, що хтось вас кохає! — Він з особливим притиском вимовив слово «хтось». Відпустивши поводи, він крикнув:
— Ідіть собі!
Феб, лаючись, пришпорив
— О, — прошепотів бідний глухий, — відмовитись від неї!
Він повернувся до Собору, засвітив свій каганець і піднявся на башту. Як він і гадав, циганка все ще стояла на тому ж місці. Побачивши його здалеку, вона побігла назустріч.
— Сам! — вигукнула вона, розпачливо сплеснувши руками.
— Я не міг його знайти, — холодно відповів Квазімодо.
— Треба було чекати всю ніч, — із запалом заперечила вона. Він бачив її гнівний жест і зрозумів докір.
— Я постараюся знайти його наступного разу, — промовив він, похнюпивши голову.
— Іди геть! — сказала вона.
Квазімодо пішов. Дівчина була невдоволена з нього. Але він волів зносити від неї образи, ніж завдати їй болю. Усю скорботу він залишив для себе.
З цього дня циганка його більше не бачила. Він перестав приходити до її келії. Тільки іноді бачила вона на верхівці однієї з башт дзвонаря, що сумовито дивився на неї. Та тільки-но вона його помічала, він щезав.
Ми повинні сказати, що її мало засмучувала ця добровільна відсутність бідного горбаня. У глибині душі вона навіть була йому вдячна. А втім, Квазімодо й не помилявся щодо цього.
Вона його більше не бачила, але відчувала поблизу себе присутність доброго генія. Невидима рука під час її сну приносила їй свіжу їжу. Якось уранці вона знайшла на своєму вікні клітку з пташками. Над її келією була скульптура, що лякала її. Вона не раз виявляла свій переляк у присутності Квазімодо. Одного ранку (бо все це робилося по ночах) цього зображення не стало, хтось розбив скульптуру. Той, хто видерся до неї, мусив ризикувати життям.
Іноді вечорами до неї долинав із піддашка дзвіниці чийсь голос, що наспівував, немов заколисуючи її, дивну й сумну пісню. Це були вірші без рим, які тільки й міг скласти глухий.
Не дивись на обличчя,
Дівчино, а заглядай у серце.
Серце прекрасного юнака часто буває потворним.
Є серця, в яких кохання не живе.
Дівчино, сосна некрасива,
Не така гарна, як тополя,
Але сосна і взимку зеленіє.
Та ба! Навіщо тобі співати про це?
Те, що негарне, нехай
Краса любить лише красу.
І квітень не дивиться на січень.
Краса досконала, краса всемогутня,
Повним життям живе тільки краса.
Тільки вдень літає ворон,
Пугачі вилітають уночі.
А вдень і вночі літає лебідь.
Одного ранку, прокинувшись, вона знайшла у себе на вікні дві посудини з квітами. Одна з них була гарна кришталева ваза, але надтріснута. Налита у вазу вода витекла, і квіти зів'яли. Друга — глиняний грубий горщик, але повний води, і квіти в ньому залишилися свіжими, пишними.
Не знаю, чи було то зроблено навмисно, але Есмеральда взяла зів'ялий букет і цілий день носила його на грудях.
У цей день голос на башті не співав.
Це дуже мало бентежило її. Вона проводила свої дні, пестячи Джалі, стежачи за під'їздом будинку Гонделор'є, тихесенько розмовляючи сама з собою про Феба і кришачи ластівкам хліб.
Квазімодо вона зовсім перестала бачити й чути. Здавалося, бідолаха дзвонар зник із Собору. Якось уночі, коли вона не спала і мріяла про красуня ротмістра, вона почула чиєсь зітхання біля своєї келії. Перелякана, вона встала й при світлі місяця побачила безформну масу, що лежала поперек її дверей. То був Квазімодо, який спав на голому камені.
V. КЛЮЧ ВІД ЧЕРВОНОЇ БРАМИ
А тим часом народний поголос про чудесне визволення циганки дійшов до архідиякона. Дізнавшись про це, він сам не міг зрозуміти своїх почуттів. Він примирився зі смертю Есмеральди і був спокійний. Він дійшов до крайньої глибини страждань. Людське серце (Клод міркував про це) може вміщувати лише певну міру відчаю. Коли губка насичена, нехай море спокійно котить над нею свої хвилі,— вона не вбере більше ні краплі.
Есмеральда була мертва — губка насичена, у цьому світі все було скінчено для Клода. Але знати, що вона жива і Феб теж живий, цe означало знову тортури, потрясіння, неспокій — життя. А Клод стомився від усього цього.
Почувши цю новину, він замкнувся в своїй монастирській келії. Він не з'являвся ні на збори капітулу, ні на відправи. Він замкнув свої двері для всіх, навіть для єпископа.
У такому відлюдді він пробув кілька тижнів. Гадали, що він хворий. І це була правда.
Але що ж він робив, замкнувшись? Проти яких думок боровся цей злощасний? Чи став він на останній бій проти своєї згубної пристрасті? Чи замишляв він останній план смерті для неї і загибелі для себе?