Собор Паризької Богоматері

Гюго Виктор

Священик приклав руку до чола. Це був його звичний жест.

— Невже?

— Ще б пак! — сказав Гренгуар. — Це дає насолоду.

Він схопив священика за руку й повів його в сходову башточку Єпископської в'язниці.

— Ну, ось вам сходи. Я щасливий, коли бачу їх. Це одні з найпростіших і найрідкісніших сходів Парижа. Тут усі східці скошені знизу, їхню красу і простоту становлять саме плити цих східців, близько фута завширшки, вплетені, вбиті, ввігнуті, вправлені, втесані, немовби зчеплені одна з

одною справді міцною і витонченою хваткою.

— І ви нічого не бажаєте?

— Ні.

— І ні за чим не шкодуєте?

— Ні жалю, ні бажань. Я влаштував своє життя.

— Те, що влаштовують люди, — сказав Клод, — руйнують обставини.

— Я філософ школи Піррона *,— відповів Гренгуар, — і в усьому намагаюся додержуватись рівноваги.

— А як ви заробляєте на життя?

— Час від часу пишу епопеї й трагедії, але найприбутковіше моє ремесло вам відоме, учителю: я ношу в зубах піраміди із стільців.

— Грубе ремесло для філософа.

— У ньому знову-таки все побудоване на рівновазі,— відповів Гренгуар. — Коли людиною володіє одна думка, вона знаходить її в усьому.

— Мені це знайоме, — відповів архідиякон. І, трохи промовчавши, священик вів далі:

— Та все-таки у вас досить нужденне життя.

— Нужденне, так, але не нещасне.

У цю хвилину почувся цокіт копит об брук, і співрозмовники побачили в кінці вулиці загін королівських стрільців на чолі з ротмістром, які проскакали з піднятими вгору списами. Це була блискуча кавалькада.

— Чого ви так дивитесь на цього офіцера? — спитав Гренгуар архідиякона.

— Мені здається, я його знаю.

— А як його звуть?

— Мені здається, — відповів Клод, — його звуть Феб де Шатопер.

— Феб! Рідкісне ім'я. Є ще інший Феб, граф де Фуа. Я знав одну дівчину, яка завжди клялася йменням Феба.

— Ходімо зі мною, — сказав священик, — мені треба вам дещо сказати.

З часу появи загону в священика під маскою крижаного спокою почало відчуватись якесь збудження. Він рушив уперед. Гренгуар пішов за ним за звичкою коритися йому, як, зрештою, і всі, хто стикався з цією владною людиною. Вони мовчки дійшли до вулиці Бернардинів, досить безлюдної. Тут Клод зупинився.

— Що ви хочете мені сказати, вчителю? — спитав Гренгуар.

— Чи не здається вам, — з виглядом глибокої задуми заговорив архідиякон, — що одяг вершників, яких ми щойно бачили, значно красивіший за ваш і мій?

Гренгуар заперечливо похитав головою.

— Я віддаю перевагу моєму жовто-червоному камзолові перед цією лускою із заліза й сталі. Велика насолода гримотіти на ходу, ніби ряди з залізним крамом під час землетрусу!

— І ви, Гренгуар, ніколи не заздрили цим красивим молодцям у військовому обладунку?

— Заздрити? Але чому ж, пане архідиякон? їхній силі, їхньому озброєнню, їхній дисципліні? Філософія

і незалежність у лахмітті варті більшого. Я вважаю за краще бути голівкою мухи, аніж хвостом лева!

— Дивно, — задумливо промовив священик. — А все ж пишний мундир — дуже гарна річ.

Гренгуар, бачачи, що архідиякон замислився, залишив його, щоб помилуватися з порталу одного із сусідніх будинків. Він повернувся і, сплеснувши руками, сказав:

— Коли б ви не були настільки захоплені красивими мундирами військових, пане архідиякон, то я попросив би вас піти подивитися на ці двері. Я завжди твердив, що вхідні двері будинку сйора Обрі найкращі в світі.

— Пере Гренгуар, куди ви поділи малу циганську танцівницю? — спитав архідиякон.

— Есмеральду? Як ви різко змінюєте тему розмови. — Здається, вона була вашою дружиною?

— Так, нас повінчали розбитим кухлем на чотири роки. До речі,— додав Гренгуар, не без лукавства дивлячись на архідиякона, — ви все ще думаєте про неї?

— А ви? Ви вже не думаєте?

— Іноді. У мене так багато справ! Боже мій, яка гарненька була маленька кізка!

— Здається, циганка вам врятувала життя?

— Так, їй-бо, це правда!

— Що з нею сталося? Що ви з нею зробили?

— Далебі, не знаю. Здається, її повісили.

— Ви так гадаєте?

— Я в цьому не певен. Коли я відчув, що тут пахне шибеницею, я вийшов з гри.

— І це все, що ви знаєте?

— Стривайте! Мені казали, що вона сховалася в Соборі Паризької богоматері і що там вона в повній безпеці. Я дуже радий цьому, але досі не межу дізнатися, чи врятувалася з нею кізка. От і все, що я знаю.

— Я розкажу вам більше! — вигукнув Клод, і його голос, досі тихий, повільний, майже глухий, раптом став громовим. — Вона справді знайшла притулок у Соборі богоматері, але за три дні правосуддя забере її звідти і її повісять на Гревському майдані. Вже є ухвала судової палати.

— Ото прикрість! — сказав Гренгуар.

Вмить до священика повернувся його холодний спокій.

— А якому дияволу, — заговорив поет, — спало на думку домагатися її повторного арешту? Хіба не можна було дати спокій суду? Кому яка шкода від того, що нещасна дівчина знайшла притулок під арками Собору богоматері поряд з гніздами ластівок?

— Між людьми бувають дияволи, — відповів архідиякон.

— Це страшенно прикро, — зауважив Гренгуар. Архідиякон, помовчавши, запитав:

— Отже, вона врятувала вам життя?

— Так, у моїх друзів-волоцюг. Ще трохи, і мене б повісили. Тепер вони б шкодували за цим.

— Ви нічого не хочете зробити для неї?

— З великою радістю, дом Клоде. Коли б тільки не вскочити у якусь халепу!

— Ну й що ж з того?

— Як це що з того? Добре вам так казати, а я почав два великих твори.