Соло для комп’ютера
Шрифт:
— У нас тут, — насварився на мене пальчиком мій візаві,— навіть щурик не пролізе. По-перше, бачили ґрати, які відділяють наш коридор від решти будівлі? Бо станція — це не тільки цінний опто-волоконний кабель, а й три… чотири тонни вельми коштовного кольорового металобрухту.
— А по-друге, — підхопив його товариш, — спостерегли на вході електронний кодовий замок? А код змінюється мало не щодня…
— І це ще не все! — знов докинув перший. — Уночі на станції обов’язково залишається чергувати один із інженерів…
— А
— Що та охорона! — втрутився другий інженер. — У лікарні через дорогу всі хворі з ліжок посхоплюються!
— Непогано ви тут облаштувалися, — роззирнулась я, — мов у фортеці.
— Тільки товариства жіночого бракує,— заспівали своєї інженери. Один із них зауважив, що у нас із Ніною порожні пластянки, дістав із-під столу заховану пляшку шампанського і подоливав нам по вінця. Шампанське встигло нагрітися й пінилося, як мило. — За жінок! — виголосив він незмінний тост. Проте мене більше цікавили комп’ютери.
Сьорбнувши теплого шампанського, я обернулася до найближчого монітора. На екрані світилося єдине віконечко — на чорному тлі бігали зелені рядки. Таємничі слова й цифри повсякчас змінювалися. Я прикипіла поглядом до монітора, але не встигала прочитати бодай рядок.
— А що це тут пишеться? — запитала я неуважливо.
— Фіксуються усі з’єднання, — пояснив мені один із інженерів. — Хтось комусь подзвонив із-за кордону, бац — ми вже знаємо. Шпигунська техніка!
— І це ще не все! — стишив голос його приятель. — Он бачиш шафу, а з неї дроти стирчать? Гляди, що зараз буде!
Шафа була аж всіяна дротами, які встромлялися, мені здалося, просто в мікросхеми. Інженер від’єднав один із дротів і підніс мені до вуха. До слуху долетіла розмова без початку і кінця — двоє жіночих голосів сперечалися з приводу того, чи варто у Флориду брати хутряну шубу. Одна переконувала, що крокодилам у Тампі байдуже — в шубі клієнт чи без. Друга ж заперечувала, що коли налітає цунамі, має бути холодно й вітряно, без шуби ніяк… Ніна теж хвильку послухала цікаву балачку й лишень похитала головою.
— І то ви так ночами розважаєтеся? — посміхнулась я до інженера, коли він устромив дріт на місце. — Слухаєте чужі розмови?
Він соромливо опустив очі.
— А на цьому комп’ютері,— Ніна повернулася до чорного віконця на екрані, де бігали зелені рядки, — можна дізнатися, хто саме зараз розмовляє?
— Аякже!
Інженер нахилився до монітора, довго й уважно його роздивлявся. Зненацька він почав просто на очах тверезіти. Безцеремонно він зігнав мене з крісла, підсів до комп’ютера та став клацати мишкою, розгортаючи і згортаючи вікна.
— Нічого не збагну, — пробурмотів він і звернувся до свого товариша: — Ану поглянь ти! Чи мені вже повилазило?
Тут уже й Ніні довелося поступитися місцем.
— Хлопці,— нарешті гукнув один із них до веселих товаришів, які давно вже взялися до улюбленої справи — ділилися оповідками про свого божевільного колегу, який щораз влипав у надзвичайні пригоди. Сьогодні він відсиплявся після нічного чергування, тож якраз трапилася чудова нагода перемити йому кісточки. — Хлопці! Хто зараз у системі?
Колеги знехотя повернулися до нашого гурту, дехто підійшов ближче.
— Що там у тебе?
— Здається, з випивкою на роботі час зав’язувати… — промимрив інженер. — Тут хтось заліз у комп’ютер, копіює і стирає файли…
— Що ти верзеш!
— Сам поглянь!
За мить коло нас згуртувалися всі присутні в кімнаті, навіть директор Закарпатської філії, який уже насилу тримався на ногах, теж намагався щось там роздивитися на моніторі. Збуджені ж інженери видирали один в одного мишку, розгортали і згортали вікна на екрані, чубилися й лаялися.
— Ти це бачив? — кричав один. — Із «Моїх документів» зникла папка «Звітність»!
— Ой, глядіть! Ще одна папка щезла — «Угоди»!
— А з системних файлів нічого не зникає?
— Ні. Дивина, та й годі!
— А з інформації по станції щось пропало?
— Ні, нічого! Чорт, не розумію! Не розумію! Крадуть не комерційні таємниці, а всілякий мотлох!
— Гляди, ще цікавіше! Тепер переписують весь поштовий архів! Усе листування і всі контакти! Їх теж стиратимуть?
— А наш гість хутко працює! З такими темпами він і до комерційних таємниць невзабарі дійде…
— Ану, зайди в контрольну панель! Звідки наш гість? Запиши ай-пі!
Один із тямковитих інженерів довго длубався в програмах комп’ютера, аж нарешті видав на екран багатозначне число ай-пі — себто так званий «internet protocol», мережеве місцеперебування невідомого зловмисника, який просто у нас на очах здійснював несанкціонований доступ до сучасної телефонної станції.
— Заходь на сайт, шукай, за якою адресою встановлений комп’ютер із цим ай-пі!
З величезним подивом я виявила, що анонімність в інтернеті — досить умовна річ. Навіть кмітливий ламер, поминаючи вже меткого хакера, легко знайде будь-який комп’ютер, який зараз під’єднаний до мережі. Причому хитра програма показує карту по всьому світові, включно з назвою міста, вулиці та номером будинку.
— Місто Київ, вулиця Івана Франка… — прочитав один із інженерів, коли на екрані з’явилася карта Києва з жирно позначеною адресою ай-пі.
Мені зробилося гаряче. Саме на вулиці Івана Франка розташована квітярня фрау Сандри Кройц. Ба більше: міститься вона на першому поверсі саме того будинку, який зараз відмічений на карті!