Соло для комп’ютера

Тисовська Наталя

— Ні,— відповів тато з повним ротом і ковтнув, — тільки квантовий комп’ютер. Знаєш, такий малесенький, який зберігає та передає інформацію на рівні квантових перетворень, має космічну пам’ять і шалену швидкість обробки інформації…

— Чия ідея?

— Власне, ідея давно крутилась

у наукових колах. До речі, той Матвіїв приятель — Петро Федур з інституту фізики напівпровідників — сильний науковець, справді талановитий, він працював над «залізом» до комп’ютера. Інститут кібернетики розробляв програмне забезпечення. Та ніколи й не втілити такий грандіозний задум без допомоги колег суміжних професій!.. Але тепер мені здається, краще б ми і не намагалися втілити, а зразу продали кому треба за грубі гроші.

— Задуми не продаються, а крадуться. А от продати промисловий зразок ви ще встигнете. Тепер уже точно за грубі гроші — я сподіваюся. Давно мріяла про білу яхту, вертоліт і маленький острівець у теплому океані. Такий собі затишний острівець…

Гості засміялися, ніби я сказала вдалий тост.

— А я все міркую, — замислено зронив Матвій, — звідки в Юрґена Вайзе могла взятися футболка з логотипом нашої контори…

— Цього вже ніхто не дізнається, — похитала головою Оленка. — Гадаю, він просто ретельно підготувався до процесу заміни. Хотів стати Андрієм Голодом, бо Юрґена Вайзе не сьогодні — завтра таки б узяв інтерпол, і тому обміркував усі дрібниці.

— От як треба виживати, — посміхнувся Матвій, — навіть пожертвувати громадянством було не шкода…

— Ото розбалакалися! — Марині урвався терпець. — Покажіть уже краще винуватця сьогоднішнього зібрання!

Оленка трошки

пошукала в сумці, потім повернулася до нас.

На долоні у неї лежала невеличка пластмасова книжка.

У долоні у Марії Місяць — золотий горіх…

Усі кинулись роздивлятися дорогоцінний винахід, увімкнули його, а тато підсміювався — ніхто крім нього не знав пароль на вхід, — і тут нищечком Андрій потягнув мене на балкон. Повечоріло, і в сутінках удалині ледь вгадувався Дніпро, який велично й тихо котив хвилі. Перша зірка слабко світилась угорі, а бліденький місяць пройшов уже майже половину неба.

— Шановна колего, — дивним тоном звернувся Андрій до мене.

Я прокашлялася.

— Слухаю уважно.

— Шановна колего, я тут купив вашу книжку в «Сяйві»…

У мене тьохнуло серце.

— Дуже приємно було, — продовжив мій співрозмовник, — познайомитися з управним драгоманом.

— Ой, боюся, з драгоманом ти перебільшив: куди мені до посольства!

— Ну, то й лишайся просто перекладачем. До речі, ти ж не тільки у віршованій формі можеш? — у голосі співрозмовника забриніла іронія.

— Не тільки, — сміливо запевнила я його.

— До нас на станцію приїздять американці — керувати пуском, а перекладачів бракує. Ти не плануєш найближчим часом змінити роботу?

Чорне небо над пустирищем зненацька розквітло різнобарвною веселкою, гримнув зухвалий грім. Феєрверки спалахували один по одному, і жовті радісні іскри сипалися просто мені в долоні.