Соло для Соломії
Шрифт:
На порозі з Васильком зіткнулася. А той халамидник, хоч і не малий вже, а парубок-підстарок, щитай, завів, пику на дві гармошки скособочивши:
– Ой, гілочки та цвіточки, на весіллє веляночки.
Ну, Соломійка в боргу не лишилася – кулачком братикові межи плечі тузнула, хай знає, як смішки на вгороді продавати. Гілочку за спину сховала, а в хаті у заздалегідь приготований (обійдуться й без нього) маленький збаночок, з темно-синьої глини, поставила. Налила води та за фіранку, на віконце, до сонечка, що з-за хати виглєнуло, до Соломійки підморгнуло: поможу
Ну, а далі й на Катерини, й на Гандрія [46] було, як і завше, їхнє дівоцьке гаданнє. І тут – диво-дивне – штири рази у Соломійки на їдне вийшло. Перший раз, як пампушок напекли, а до пампушок кожна з незаміжніх дівчат свою маленьку стрічечку прив’язала. А тоді до хати занесли псиська Мотрунчиного, голоднющого, бо ж цілісінький день узаперті просидів, аж вити з голодухи почав. Мотрунчиного, бо ж у Мотрунки як-не-як уже восьмеро дітей у сорок літ, то теж прикмета ни злецька. Пес, як голову, рядном накинуту, одкрели, очманіло очима повів, а тоді до викладених рядочком пампушок кинувся. І першою… Першою вхопив Соломійчину пампушку, аж зубами з радості клацнув, хоч пампушка й ни скраю лежала. Дівчата в долоні заплескали:
46
Андрія Первозванного, 13 грудня.
– Першою, першою, Соломко, заміж вийдеш.
– Диви, ще й цієї зими.
Ну, в Соломійки – серце тьох, мов соловій серед зимного вечора до хати залетів. Як псисько чергу встановив, кому в якім порєдку заміж йти, схрумавши пампушки всі до їдної, дівки з вереском та плесканням в долоні на вулицю висипали. Тепер по селу належало пройтися кожній окремо, крадькома під вікна хат, що гасовими лямпами ци й скіпками блимали, та послухати, що там говориться.
Соломка до Тиндурів пробралася й як услухала, то вдруге серце з грудей мало не вистрибнуло. Бо Тиндуриха до свого Федька сказала:
– Та йди вже, п’янюго, хоч дров до печі принеси, як худобину жінка мусила годувати та напувати… Гандрія він, бач, анциболот, свєткував…
Соломійка ни стала ждати, коли Федько вийде з хати, геть вистрибом побігла. Бо ж оте словечко «йди» означало, що вона рік за Гандрієм замуж вийде. Гірше було б, якби почула: «Сиди!», що значило – дома сиди, в дівках ще зоставайся.
А тоді попрямувала сільськими вуличками – їднею та другою. І таки встрітила чоловіка, що дибцяв, похитуючись.
– Доброго вечора, – привіталася. – З Гандрієм вас.
– І тибе тоже з тим же. Я троньки погандріївся.
– А як вас звати, діду?
– Та хіба ти впилася тоже, дівонько, що двоюрідного брата свого свекра ни впізнаєш?
Соломійка, звісно, впізнала дєдька ци діда Павла. Павла! Он як! І хоч ім’я він не назвав, та вона й без того знала. То її судженого таки звати Павлом?
Ну, а як вернулися дівоньки з вечірніх походеньок – хто радий-радісінький, а котра й з сумними очима, то стали на стіл пампушки та щойно зварені вареники з бульбою та капустою виставлєти.
Першим ступив… Блискавка сяйнула перед Соломійчиними очима, яснішим світло лямпи зробила, гнота ще сильніше запалила. Бо до хати ступив Павло, Павлусь неїн, у кожушку святошнім і шапці смушковій. Очі як дві зорі світяться.
– Уря-ря! – Безпосередньо, радо по-новодівоцьки плеще в долоні Параска Цвіркунова, котру тилько на Катерину лишень, як штирнайцятилітню, до їхнього гурту прийняли. – Соломка! Соломка! Соломинка!
– Та ж мине Павлом звати, хіба забула? – вдавано сердиться парубок, а дві зорі з його очей на Соломчині щоки вже присіли й висіюють звідтіля.
Павло підходить і легенько, мов маленьке горнятко, чимось дорогоцінним наповнене, бере Соломчину руку до своєї й, оглянувшись, до своїх вуст підносить.
4
Те на другий день Різдва сталося. Те, що мусило статися. На вулиці Соломійку перестрів Павло, як од гостин у тітки Варки вертався.
Промовив просто, але явно хвилюючись:
– Завтра старостів зашлю. Скико мона ждати? Хіба ти цього не хочеш?
Соломійка запитання зігнорувала. Тільки видихнула:
– Засилай, якщо вже так не терпиться.
І пішла, плечиком здвигнула, начеб од здивування – мені то що, твоє, парубче, діло свататися. А коли тре’, то ще гарбуз десь і знайдеться, ни всі за осінь та половину, вважай, зими витратили.
Зима ж того року була довгою. Спершу морозною і сніжною, а після Різдва замість того, щоб готуватися тріщати на Водохрещу, у середині січня обернулася в справжню весну, з теплою погодою і великою водою. Саме перед Різдвом, десь за три дні до нього, Соломійка побачила, як набухає, бубнявіє гілочка. Як розпухають бруньки. Вона теж відчувала, як серед зими у її тілі зріє весна. Хапалася мимоволі за груди, що здавалися випуклими більше звичайного, а вночі руки самі тяглися до живота й нижче.
У такі хвилини Соломійка шептала молитви, ті, які знала від мами, від бабусі й від отця Андронія. Намагалася прогнати гріховні думки. Али чула й те, що колись прочитала в Біблії, яку дав було батюшка і яку потім принесла матушка Єфросинія, бо казала, що панотець їй заповів:
Що яблуня між лісовими деревами,то любий мій між синами!У його холодку, що так бажала, я сіла,і плід його був солодкий моєму піднебінню.Він увів мене в бенкетний покій,і любов – стяг його надо мною.Підсильте мене тістечками виноградними,яблуками мене одушевляйте,бо я з любові знемагаю.Ліва рука його під головою в мене,